Над пам'яттю не владний час

   У XX столітті Україна зазнала багато потрясінь. Але дві катастрофи - Голодомор 1932-1933 років та політичні репресії 30-х років - поставили наш народ на межу знищення.
    Голодомор - це трагедія, що забрала життя мільйонів наших співвітчизників. Штучно створений сталінським режимом голод перетворив українське село у справжнє гетто смерті, винищив нашу еліту. Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло, але так чи інакше йдеться про мільйони безвинних жертв. Нині є очевидним, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору комуністичної узурпації України.
    За попередніми даними Служби безпеки України до 1937 року в Україні було заарештовано 273 тис. 889 осіб, кількість обвинувачених становила 310 тис. 743 особи, засуджено - 163 тис. За соціальним складом серед заарештованих було: селян 64 тис. 231, робітників - 23 тис. 642, інтелігенції та службовців - 27 тис. 734, військових - 3 тис. 32 чол., співробітників органів держбезпеки - 474 особи. За підрахунками, органами НКВС на території України в зазначений період було заарештовано 279 тис. 126 осіб. Поштовхом до активізації репресій став оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 від 30 липня 1937 року. Під його дію підпадали куркулі, інші антирадянські елементи, кримінальні злочинці. Особливо великих репресій впродовж 1937 року зазнали селяни (71 тис. 452 осіб), інтелігенція та службовці (68 тис. 87 осіб) і меншою мірою робітники (2 тис. 519 особи). Водночас почалися посилюватися репресії проти військовослужбовців, зокрема стосовно червоноармійців, молодшого та керівного складу РСЧА, прикордонних загонів (загалом 1 тис. 873 особи), співробітників НКВС (237 осіб). До так званої "вищої міри соціального захисту" (розстрілу) було засуджено 67 тис. 777 осіб.
    Протягом 1938 року кількість репресованих вищезазначених категорій дещо зменшилась (але значно зросла питома вага вироків до вищої міри покарання): було заарештовано 41 тис. 344 селянина, представників інтелігенції та службовців - 23 тис. 251 особу. Однак зросли репресії проти військових - 2 тис. 424 особи. Кількість засуджених співробітників НКВС УРСР становила 970 осіб. Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 тис. 646 осіб. У цей час країну охопила хвиля "шпигуноманії", а також розкриття різного виду "троцькістського підпілля", сіоністів тощо.
    Кількісні показники арештованих, обвинувачених та засуджених у статистичних звітах 1937-1938 рр. подано за "політичним забарвленням" та за "характером злочину": належністю до контрреволюційних націоналістичних організацій, антирадянських партій, фашистських, церковних, сектантських та білогвардійських організацій, національних ліній (німецьких, польських, румунських та інш.), куркулів, кримінальних злочинців, іншого контрреволюційного елементу.
    За "характером злочину" виділені такі категорії, як: шпигунство, зрада Батьківщині, диверсія, тероризм, контрреволюційна агітація, повстанська контрреволюційна діяльність, шкідництво та інші.
    Від загальної кількості заарештованих у 1937 році українці становили 53%, поляки - 18,8%, німці - 10,2%, росіяни - 8%, євреї - 2,5%.
    Але ці цифри є мінімальними, оскільки і досі архіви НКВС - КДБ залишаються до кінця не розсекречені.
    Багато людей, які пережили ті страшні часи, живуть і сьогодні на Херсонщині. Вони є носіями імунітету проти тиранії і комуно-фашизму.
    Херсонська обласна державна адміністрація звертається з проханням до всіх мешканців області надсилати спогади, свідчення очевидців про події Голодомору 1932-33 рр. і політичні репресії 1937-38 рр. на Херсонщині, а також про свідчення Голодоморів 20-х і 40-х років та політичних репресій у радянські часи.
    Разом з цим обласна державна адміністрації пропонує херсонським мас-медіа започаткувати у своїх виданнях сторінку пам'яті цих трагічних подій з наданням об'єктивних неупереджених відомостей.
    Будемо вдячні всім, хто поділиться з нами своїми згадками, документальними матеріалами, фотокартками, які можна надсилати управлінню з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації на адресу: 73000, м.Херсон, пл.Свободи, 1 або електронною поштою (e-mail: up-polit@oda.kherson.ua ).

ГОЛОД  1932-1933  РОКІВ  НА  ХЕРСОНЩИНІ
Публіцистично-документальний нарис

"Жниво Молоха" - це своєрідний мартиролог жертв найстрашнішого голодомору, щ вразив країну і край у 1932-1933 роках. Це звід мізерної кількості документів - промовистих свідків жорстокості і цинізму сталінського режиму. Це нетлінні голоси свідків - живих і мертвих, котрі все бачили і відчули на собі. Це найсвятіша Пам'ять, котру не можна зраджувати.

Страшне пророцтво збулося…

"Хліб, що підкріплює людину, знищу у вас.
І будете їсти плоть синів ваших, і дочок ваших будете їсти"
(Книга Нового завіту).

    Вочевидь, "батько всіх народів", вперше познайомився з цим пророцтвом, будучи духовним семінаристом. Ставши вождем, Сталін свідомо (кажуть одні) чи підсвідомо (допускають інші) зреалізував це моторошне пророцтво в країні, "звідки пішла є земля Руська".
   

Страждали й інші народи і племена, та особливо ж дорого те "всебатьківство" обійшлося українцям, наче хто прокляв їх за вільнодумство і працелюбність, за воляче терпіння і душу солов'їну … За неповними даними (а це справді так!) від голоду і хвороб, ним спричинених, за неповні два роки голоду Україна осиротіла на 4-5 мільйонів своїх співвітчизників, здебільшого цвіту нації - селян. Деякі дослідники називають іншу цифру - від 7 до 10. а це ж - чверть населення тодішньої України!
    Зрештою, втрата кожного людського життя - трагізм, а тут… Уявіть, аби вголос провести перекличку всіх убієнних - скільки би днів і місяців звучав би цей моторошний мартиролог Ніякі набіги жорстоких чужинців ніколи не залишали по собі такого безлюдного пустища! Було, коли смертельним двобоєм брат ішов на брата, але щоб мати їла плоть своїх дітей…
    За останню тисячу років на Землі, за розвідками істориків, сталося 58 голодоморів. Трьох голодоморних навал зазнала житниця колишнього СРСР - Україна (1921-1923, 1932-1933 та 1947 рр.) Та, смію припустити, що такого широкомасштабного штучного голодомору, такого етно- і геноциду, як на початку 30-х років ХХ століття у нашій хлібородній державі, не знали жодна земна цивілізація. Жодна!
    Молох, ця страшна ненажерлива міфічна істота, сліпо обожнювана у древніх Палестині, Фінікії та Карфагені, і в Україні невідступно вимагала все нових і нових людських офір, люттю лютою сходячи. Подоба та, звісно, була реальна ще й мала "рідне" обличчя - сталінське.
    Кривавий Йосиф у машкарі Молоха загрозив не тільки народ, а, у першу голову, виплекану петроградським переворотом соратницьку свиту - Кагановичів, Балицьких, Косіорів…
    Навесні 32-го лютий голодомор уже закатовував Україну на чорному хресті, в кожнім хуторі і селі вже постали свої підхмарні і захмарні Голгофи, а один із фундаторів української компартії Станіслав Косіор слав у Москву лицемірну депешу: "У нас є окремі (підкр. тут і далі мої - В.П.) випадки і навіть окремі села, які голодують, проте це тільки результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо щодо колгоспів. Будь-які розмови про "голод" на Україні треба категорично відкинути" .
    Писалося у дні, коли кістлява рука голоду все міцніше стискалася на горлі українців - одвічно хліборобської нації! 

    Центральна влада, замисливши масовий людомор, розраховувала на "енергію" приспішників і фарисеїв на місцях. Десь у 80-х роках минулого століття тишком-нишком між вільнодумствуючих підпільників ходив крилатий вираз: "Коли у Москві обрізають нігті, у Києві обрубують пальці…" А це страшніше, ніж заставити дурня бити поклони… Це - до слова. Зараз же доречно зацитувати Президента, яке у деяких оборонців почилого у Бозі політичного режиму викликає роздратування. У своєму зверненні до українського народу (26 листопада 2005 року) Віктор Ющенко найменував голод 1933-го експериментом, який "задумувався заради одного - знищення свідомої української людини". За словами Віктора Андрійовича, "полігоном для експерименту було обрано село - колиску української нації". "Це була справжня війна проти нації… Удар прийшовся на основу нашого духу - родину, віру в Бога і любов до землі… Диктатор Сталін розгорнув кампанію геноциду проти українського народу, аби назавжди вбити національну свідомість". Це те ж слова із пам'ятного звернення.
    Лояльно ставлячись до політичного інакомислія, не можу підтримати і адресую цих "вічно червоних" до січня 1990-го , коли була (нарешті!) ЦК Компартії України прийняв постанову "Про голод 1932-1933 років на Україні". Направляючий (а у голодомор - всенародно караючий) орган визнав і примусову колективізацію, і масове розкуркулювання, і згубну хлібозаготівельну політику, і голод, що став трагедією народу внаслідок злочинного курсу Й. Сталіна і його найближчого оточення.
    …Упам'ятку мені печальні очі американця Джеймса Мейса, із котрим звела нас всеукраїнська газета "День". І аби знаття, що професор, з котрим я перекурював на сходовому майданчику багатоповерхівки на київській Оболоні, очолював комісію Конгресу США, що вивчала причини організованого на початку 30-х років голодомору, то взяв би принаймні інтерв'ю. Цей американець, що переїхав жити в далеку Україну, знав про нашу трагедію більше від нас. Починаючи із 80-х років минулого століття, разом із автором книги "Жнива скорботи" Робертом Конквестом він дослідив архівні документи, зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали із України до Канади і Сполучених Штатів. Тодішня влада і не згадувала бодай про "другорядні" факти голодомору.
    Знаття б, з ким звела доля…
    Чи не ж те скороминуще спілкування підсвідомо підштовхнуло до пошуків свідків голодомору у благословенних степах Таврії і мабуть таки першим із журналістів Півдня України обнародувати факти місцевого геноциду ("Жниво Молоха", газета "Ленінський прапор" за 1.04.1989 р.)?
    …Сюди, на хлібородний Південь, тікаючи від безхліб'я, кидалися сотні згорьованих із найбільш постраждалих Поділля і Полісся районів, але й тут їх спіткало те ж саме лихо, бо голодомор мав уседержавний характер.
   

"Вусатий машиніст" повів локомотив історії по рейках, вкладуваних на живі шпали - через усю країну! Згори, з його кремлівської "кабіни" мало не щодня спускалися немислимі плани поставок зерна. У херсонському порту, як і у решті гаваней України, хліб наш насущний вантажився на пароплави, які прибували і прибували, раз-по-раз прощаючись із дніпровським берегом бадьорими іноземними гудками. А викачка хліба тривала навіть тоді, коли стало очевидним: вимирають не окремі будинки, вулиці, села - народ вимирає!
    Приєднуюсь до думки тих дослідників, хто вважає нелюдську сталінську політику у відношенні України спланованою очевидно. Можливо у відповідь на те, що ще у березні 1930 року, коли опір колективізації сягнув свого піку, відбулося зафіксованих ОГПУ 6528 масових селянських заворушень, із яких на українське селянство припало 2945 (45,1%).
    Ні, не мовчав тоді наш народ навіть у своєму природженому одвічному довготерпінні.
    Народові кинув виклик сталінський Кремль. Права рука "батька народів" Лазар Каганович, двічі побувавши з "інспекторською" перевіркою, рік:
    "Вопрос сейчас стоит так: будет у нас хлеб - будет Советская власть, не будет хлеба - Советская власть погибнет. А у кого сейчас есть хлеб? У реакционного украинского мужичка и реакционного кубанского казачка. Они не дадут нам хлеб добровольно. Его нужно взять".
    І полетіло в Україну компартійне вороння: Постишев, Хатаєвич, Вебер…
    "Паша, этим (голодом - В.П.) ты сделаешь больше, нежели Семен своими конниками, - попліскував по плечу Павла Постишева, відправляючи Павла Постишева на викачку хліба в Україну Сталін. - На этих слизняков (Петровського і Чубаря - В.П.) не обращай никакого внимания".
    Постишев, прибувши на місце, научав членів так званих буферних (буксирних, удраних) бригад: "У мужика нужно забрать хлеб, а его посадить на картофельку".
    Бригади, створені здебільшого із компартійних кар'єристів і неосвічених люмпенів, котрі більше трудилися біля сулії з оковитою і сільських повій, ішли на "куркуля", а здебільшого бідняка із металевими штричаками-хлібошукачами пронизували копиці сіна і соломи, землі під хатою і підпіччя в хаті, витрушували з торбинок і горщиків навіть сушений паслін…
    Стогін, стогін котився селами і шляхами українськими. Ниви, стодоли і лабази перестали пахнути хлібом, а 21 червня 1932 р. від Генсека ЦК КПРС Сталіна і голови Раднаркому СРСР Молотова надходить телеграма: "Никакие уклонения от выполнения... не должны быть допущены ни под каким видом".
    Куди вже далі? Ні хліба, ні тягла…
    Ще в червні поля не були засіяні. Одначе в жодній із районних газет Херсона - жоднісінького натяку на голоднечу, на те велике нещастя, яке радянська влада наслала на наших людей. У одній із таких газет читаємо, що в усьому винні… стінгазети, бо не мобілізували людей на сівбу й не організували серед них соціалістичного змагання.
    Одними з прискорювачів голоду були грабіжницькі податки. Людей обкладали податками за непосильними нормами, а коли вони їх не сплачували, то приходили члени названих "ударних бригад" і забирали усе підряд, тобто чинили звичайний грабіж.
   

Компартійному керівництву Радянської України йшли різні повідомлення про страхітливі факти голоду, людоїдства, в тому числі й по лінії ГПУ. При влаштуванні виставки "Голодомор-1933" в музеї Тараса Шевченка до Всесвітнього форуму українців мені до рук потрапив цінний документ: копія листа начальника Київського облвідділу ГПУ "О продовольственных затруднениях в Киевской области", датований 14 березня 1933 р. Зауважимо, що йшлося в ньому не про голод, а про "затруднения". Цього листа голова ГПУ В.Балицький надіслав секретарю ЦК КП(б)У С.Косіору. В ньому наводилося чимало фактів голодувань, хвороб від недоїдання, але висновки були в дусі партноменклатури того часу: "Основна маса голодуючих - одноосібники і колгоспники, які мають обмаль трудоднів, в деяких місцевостях голодують колгоспники, що мають 500 трудоднів". Чи не цинізм це, той, про який уже йшла мова, але тільки на вищому рівні? Бажання прикрити свої злочини однією виною: винні люди, котрі не пішли в колгосп. Крім того, парткерівництво твердило, що помирають з голоду тільки петлюрівці, повстанці та хулігани. Але смертоносна коса радянського голоду не вибирала людей ні за заслугами, ні за провинами. Косила усіх підряд. Треба було вигубити українців та настрахати на довгі роки.
   

Знаючи дійсний стан з голодом, перший секретар Компартії України С.Косіор у листі до Сталіна з лакейською запопадливістю пише: "Всякие разговоры о голоде на Украине нужно категорически отбросить". Отже, злочинці навіть один одному в офіційних документах не говорили про скоєний злочин.
    Смерть від голоду дуже мученицька. День у день в муках людина помирає голодною смертю. Той, хто перейшов через цю розправу, вважається мучеником. Крім того, поголодувавши хоч трохи, людина втрачає здатність до опору. Ось це і врахували політичні канібали, прикрившись комуністичними партквитками, перенісши голод, як метод політичної розправи, на весь український народ. Вони розрахували, що виморений за 2 роки народ втратить опір на 10 років. Тому-то голоди в Україні тривали 2 роки, а повторювалися через десять. Усі вони були штучні і мали на меті з незалежних роботящих людей зробити покірних рабів, трудящу масу.
    Окрім фізичного винищення - геноциду, треба було убити в українцеві українця, його сучасне і майбутнє. Гинула народна культура, помирали її носії. Статистичні дані свідчать, що чоловіків помирало 65%, а жінок (через більшу стійкість організму) удвічі менше - 30%. Чоловіків-українців можуть замінити чоловіки інших національностей. Отже, відбувався ще й етноцид - нищення за національною ознакою.
   

Ніяка війна не йде в порівняння з цим геноцидом. Хоч цей організований голод і був жорстокою війною проти українського народу. Якщо деякі його виконавці і прикривалися демагогічною ширмою, то один із жорстоких його провідників, посланець Сталіна - Кагановича, секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич у своїй злобі був відвертим: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої впертості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".
    Зауважимо, що в Другій світовій війні у 1941-1945 рр. загинуло 5 - 8 млн українців, а за неповні два роки голоду знищено понад 10 млн. Хоч ця цифра є неточною - вона коливатиметься від 7 до 15 млн. Науковці стверджують, що в московському архіві ЦУМГО є дані про голодну смертність в кожному районі України. Вони й досі під забороною. Розкрити їх - це підтвердити злочини імперської політики Росії і керованої нею партії більшовиків проти українського народу.
    Хліб - найосновніший духовний та господарський здобуток українського народу. Позбавивши людей його, російська імперія радянського зразка оголосила війну і поневолила наш народ. Цим священним даром землі і неба було вбито хліборобський рід. Відразу після голоду, коли ще люди не прийшли до тями, у 1934 р. було розстріляно велику групу українських письменників. Одночасно більшовицькі сатрапи почали руйнувати храми. Причому, найцінніші здобутки національної архітектури - від Михайлівського золотоверхого собору у Києві до дерев'яного храму в Мошурові. Отже, йшов широкомасштабний наступ на український народ, щоб з духовно сильного звести його до робочої худоби на колгоспних полях. Для цієї мети більшовики підкорили і частину інтелігенції. Вірш П.Тичини "Партія веде", написаний 1933 р., починається і закінчується одними й тими ж рядками: "Та нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить".

Мовою документів
1932
    Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности
    Постановление ЦИК* и СНК СССР от 7 августа 1932 г.
(СЗ СССР 1932 г. N 62, ст. 360)
    За последнее время участились жалобы рабочих и колхозников на хищение (воровство) грузов на железнодорожном и водном транспорте и хищения (воровство) кооперативного и колхозного имущества со стороны хулиганствующих и вообще противообщественных элементов. Равным образом участились жалобы на насилия и угрозы кулацких элементов в отношении колхозников, не желающих выйти из колхозов и честно и самоотверженно работающих на укрепление последних.
    ЦИК и СНК Союза ССР считают, что общественная собственность (государственная, колхозная, кооперативная) является основой советского строя, она священна и неприкосновенна, и люди, покушающиеся на общественную собственность, должны быть рассматриваемы как враги народа, ввиду чего решительная борьба с расхитителями общественного имущества является первейшей обязанностью органов советской власти. Исходя из этих соображений и идя навстречу требованиям рабочих и колхозников, ЦИК и СНК Союза СССР постановляют:
    I
    1. Приравнять по своему значению грузы на железнодорожном и водном транспорте к имуществу государственному и всемерно усилить охрану этих грузов.
    2. Применять в качестве меры судебной репрессии за хищения грузов на железнодорожном и водном транспорте высшую меру социальной защиты - расстрел с конфискацией всего имущества и с заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией имущества.
    3. Не применять амнистии к преступникам, осужденным по делам о хищении грузов на транспорте.
    II
    1. Приравнять по своему значению имущество колхозов и кооперативов (урожай на полях, общественные запасы, скот, кооперативные склады и магазины и т.п.) к имуществу государственному и всемерно усилить охрану этого имущества от расхищения.
    2. Применять в качестве меры судебной репрессии за хищение (воровство) колхозного и кооперативного имущества высшую меру социальной защиты - расстрел с конфискацией всего имущества и с заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией всего имущества.
    3. Не применять амнистии к преступникам, осужденным по делам о хищении колхозного и кооперативного имущества.
    III
    1. Повести решительную борьбу с теми противообщественными кулацко-капиталистическими элементами, которые применяют насилия и угрозы или проповедуют применение насилия и угроз к колхозникам с целью заставить последних выйти из колхоза, с целью насильственного разрушения колхоза. Приравнять эти преступления к государственным преступлениям.
    2. Применять в качестве меры судебной репрессии по делам об охране колхозов и колхозников от насилий и угроз со стороны кулацких и других противообщественных элементов лишение свободы от 5 до 10 лет с заключением в концентрационный лагерь**.
    3. Не применять амнистии к преступникам, осужденным по этим делам.

3 січня 1932 р.
Постанова Політбюро ЦК КП(б)У
про хлібозаготівлі
    Надіслати міськкомам та райпарткомам у уповноваженим ЦК таку телеграму:
    "Не зважаючи на рішення Політбюро ЦК [ВКП(б)У] від 29 грудня про оголошення січня місяця бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель, виділення спеціально для стимулювання хлібозаготівель краму на 70 млн. крб., який вже на 60% відвантажений й прибуває до районів, надсилку на допомогу районам значної кількості робітників на чолі з членами Політбюро, - становище з хлібозаготівлями на Україні залишається надзвичайно тривожним.
    Подальше падіння заготівель першої п'ятиденки січня (2 млн. 800 тис. пудів останньої п'ятиденки грудня) вказує, що районні організації, місцеві робітники не уявили собі, а часто не хотять зрозуміти всієї важливості й потреби закінчення заготівель саме в січні.
    Таке становище хлібозаготівель вважаємо за ганьбу для Української парторганізації й вимагаємо від уповноважених ЦК, всіх парторганізацій і всіх членів партії негайного вжиття таких заходів, що забезпечили б Україні виконання цілком і безумовно рішення Жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) про хліб".
    Партархів при ЦК Компартії України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 235. Арк. 4-5.

11 січня 1932 р.
Постанова Політбюро ЦК КП(б)У
про хлібозаготівлі
    1. Обязать Нац. ЦК, крайкомы и обкомы по выполнении установленного для области (края, руспублики) годового плана хлебозаготовок продолжить заготовки сверх плана.
    2. Разрешить Наркомснабу оставлять в распоряжении облкрайисполкомов для использования на местные нужды 40% из количества хлеба, заготовленного сверх годового плана.
    3. Весь хлеб, заготовленный сверх годового плана, за исключением 40%-го отчисления, зачислять в централизованные ресурсы.
    Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Ф.17. Оп.3. Спр. 868. Арк.5. (Далі: ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС).
Із директиви Всеукраїнської контори "Союзхліб"
про зміни планів постачання населення України
    В/О СОЮЗХЛЕБ
Всеукраинская контора

Секретно экз. №14

28 января 1932 года
Уполномоченному Херсонской Конторы
По вопросу: Об изменении планов снабжения

    Решениями Союзных инстанций окончательно установлен план снабжения населения Украины на I квартал. Этим планом предусматривается снижение фондов на I квартал по сравнению с IV кварталом.
    В силу решения Правительства, безоговорочно исходить из выделенных Союзнаркомснабом фондов и ни в коем случае не допускать перерасходов, принято решение, наметить на январь месяц план снабжения по следующим направлениям:
    …3. Январские планы снабжения быв. окружных городов /3-й список городов/ сокращаются на 20%...
    В/О СОЮЗХЛЕБ

Всеукраинская контора
Секретно экз. №14
10 февраля 1932 года

Уполномоченному Херсонской Конторы

    В силу отставания темпа заготовок от намеченных планов, Наркоснабом вновь пересмотрен план снабжения на остающийся период года (до нового урожая) для приведения его в соответствие с имеющимися ресурсами и текущим поступлением.
    В связи с этим, общий план снабжения Украины на период с середины февраля до 1-го апреля (2-я половина 1-го квартала) распоряжением н/Правления, основанном на указаниях Союзнаркомснаба, сокращен на 22 500 тонн муки.
    Особенности условий работы Донбасса, металлургических заводов и др. важнейших предприятий Украины не позволяют значительно сократить план их снабжения и поэтому, основная часть указанного выше количества хлеба (на которую сокращен план снабжения Украины) падает на бывш. окружные города, а также на так называемые промцентры.
    В течение ближайших 2-3-х дней нами. Совместно с Наркомснабом будет проработан план сокращения по отдельным городам и потребителям и сообщен Вам по телеграфу.
    Примерно это сокращение будет произведено в основном, за счет снижения норм выдачи хлеба для индивидуального снабжения по всем категориям потребителей, кроме рабочих проходящих по особому и первому списку. Очевидно, будут сокращены нормы рабочим, проходящим по списку № 2 и 3, а также всем служащим и иждивенцам по всем, без исключения, спискам…
    В сумме это должно дать сокращение ныне действующего февральского плана (в части 2-й половины месяца) в среднем на 20%, с соответствующим колебанием по отдельным городам.
    Также будет сокращен фонд муки, отпускаемой для общественного питания, примерно на 20-25%...
    Необходимо вновь немедленно, помимо дачи директив периферии, проверить работу пунктов и мельниц за январь месяц и, если где-либо были какие-либо случаи безнарядных выдач - безоговорочно и без всяких колебаний, снимать с работы заведующих таких предприятий и независимо от этого, добиться через прокуратуру немедленной постановки и показательных процессов над виновными лицами…

Уполномоченный правления Союзхлеба на Украине           Розенберг.

Державний архів Херсонської області. 20 січня та 10 лютого 1932 р. Ф.Р-971. Оп. 1. Спр.10. Арк. 136,138,139.

21 січня 1932 р.
Витяг з протоколу №1 засідання президії Тягинської сільради Бериславського району

§ I-II            Ухвалили
    На підставі того, що Нищерецький Юрко, виключений з артілі як куркуль, проліз до артілі, довести тверді завдання х-заготівлі. Нищерецькому Юр., як куркулю, пшениці - 74 п., жито - 25 п.
    Предложити зазначеному господарству в 24 години здати хліб. В разі невиконання цієї постанови примінити закон ВЦИКа ст. 58, оштрафувати в 5 кратнім розмірі.
Певно: Техсекретар (підпис).
Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-314. Оп. 1. Спр.126. Арк. 22

27 січня 1932 р.
З листа уповноваженого Херсонської між райконтори "Союзхліб"

НАЧАЛЬНИКУ УПРАВЛЕНИЯ ДНЕПРОВСКОГО РЕЧНОГО
ТРАНСПОРТА
т. ДАНИЛИЧУ

   на основании директивы правительства о выполнении экспортного плана в указанный срок, необходимо из Каховки 1500 тонн кукурузы в кочанах, следуемых на зерносушилку Б.Криницы и оттуда на экспорт - Николаев…
    Уполномоченный Херс. Меж РК-ры "Союзхлеб"
    Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-971. Оп. 1. Спр.3. Арк. 32
    16 лютого 1932 р.
З листа уповноваженого Херсонської міжрайконтори "Союзхліб"

Секретно
ЗАМ. УПОЛНОМОЧЕННОГО СООЗХЛЕБА НА УКРАИНЕ
тов. Алмазову
    Харьков
    Будучи в Одессе на докладе, я устно информировал т. Меламеда по поводу полученной телеграммы от Качкаровского з/пункта о мобилизации местными парторганизациями комсомольцев для усиления охраны зерна. Конкретных причин, побудивших организовать наспех комсомольскую организацию зерна, мне еще тогда не было известно. В настоящее время выяснилось, что на ряде н/пунктов, как-то (Качкаровка, Блакитное, М.Гирлы и Б.Криница) имели место попытки организованного ограбления пунктов, главным образом кукурузу, лежавшую в буртах…
    Уполномоченный Херс. МРК-ры "Союзхлеб"            [Котен]
    Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-971. Оп. 1. Спр.13. Арк. 64

1 березня 1932 р.
Постанова херсонського міськкому КП (б)У
про хлібозаготівлі
    а) Відмітити, що майже всі сільради за останню десятиденку лютого припили зовсім хлібозаготівлі.
    б) Констатувати, що це спричинилось у зв'язку з повною демобілізацією сільпарторганізації та уповноважених МПК і міськради.
    в) Констатувати, як ганебне явище, що контрактанти виконали річне завдання лише на 68%, а плановики на 76%.
    г) Вважати за потрібне надалі поруч з підготовкою до весняної засівної кампанії посилити роботу щодо виконання плану хлібозаготівель.
    д) Запропонувати уповноваженим МПК і секретарям сільпартосередків поруч з дальшим розгорненням масової роботи серед колгоспників і контрактантів вжити найрішучіших заходів адміністративно-фінансового натиску до злісних нездавців хліба.
    е) Доручити фракції РКС перевірити по колгоспах виконання директиви партії про заготівлю лишків хліба у колгоспників.
    ж) Запропонувати фракції міськради дати директиву про відкриття в районі всіх млинів.
    з) Доручити прокуратурі й нарсуду прискорити розгляд справ по хлібозаготівля, розглядаючи їх по селах у показовому порядку.
    і) Заслухати на бюро доповіді уповноважених по хлібозаготівлі таких сел: Білозерки, Ц.Дар, П.Покровського, Музиківки й Станіславу.
    Партархів Херсонського обкому Компартії України. Ф. 185. Оп. 1. Спр.2. Арк.2.

15 березня 1932 р.
З листа уповноваженого Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У
про помилки під час хлібозаготівлі
Всем уполномоченным райпарткома
    Обращаем ваше внимание на следующие ошибки в деле хлебозаготовок, имеющих массовый характер:
    1.Некоторыми Уполномоченными РПК допускается доведение заданий по возврату разкраденного хлеба до всех колхозников, это значит обвинить всех колхозников в воровстве и противопоставить их партии; этого делать нельзя, надо выявлять действительных воров, надо добиться, чтобы 2-3 колхозника сами бы заявили, что они под влиянием кулацкой агитации кое-что взяли, что они этот хлеб вернут, но что и другие, а именно какие, тоже брали, ломали кукурузу и чтобы колхозники сами были мобилизованы на выявление и возврат расхищенного у них хлеба. Однако, двух, относительно которых доказано, что они были организаторами расхищения, исключить из колхоза, арестовать и отдать по суд. Выявить этих организаторов надо путем организации актива и работы с ним, как это указано в закрытом письме обкома.
    2.Относительно ям, задача состоит в том, чтобы добиться массового самораскрытия ям, а не увлекаться тем, что сегодня и вчера открыли 5-6 ям. Для этого надо нескольким человекам, у которых есть ямы сказать: "Мы знаем, что вы спрятали хлеб там-то, если вы открыто на комиссии сегодня об этом заявите, план свой выполните и укажете, кто вас подговаривал хлеб спрятать, мы вам ничего не сделаем. Если же будете упорствовать, то применим вам штраф, распродажу, заберем хлеб, опишем имущество, выселим из хаты, заберем землю и усадьбу".
    Лучше нам, что бы колхозник и единоличник, подговоренный кулаком, сам устыдился, чем чтобы мы раскрыли яму…
    С письмом ознакомить всех Уполномоченных по колхозам и единоличникам.
    Уполномоченный обкома
    Державний архів Херсонської області.. Ф.П-104. Оп. 1. Спр.106. Арк.2

26 квітня 1932 р.
Із листа секретаря ЦК КП(б)уУ С.В.Косіора
секретарю ЦК ВКП(б) Й.В.Сталіну
про економічне і політичне становище
в південній частині степових районів України
    Тов. СТАЛІН!
    То, что я и ездившие со мною товарищи наблюдали в Южной части степных районов, а также сведения из других областей дают возможность судить о ходе и перспективах сева по Украине.
    Если сравнить с прошлым годом, то сев пока что идет лучше прошлогоднего, однако причина тут не в хорошей работе, а в лучших метеорологических условиях. То, что мы наблюдали в Степи, говорит о том, что даже при нынешних тяжелых условиях с тяглом можно было бы работать значительно лучше.
    В Степи имеется 10-15 особенно тяжелых районов, где, как теперь выясняется, были допущены серьезные ошибки в определении плана хлебозаготовок, и серьезные искривления, и ни в чем не сообразный нажим на проведении заготовок. У нас вскрылось еще 3-4 района, очень похожих на Драбовский и АМССР. Пришлось виновных посадить и судить так, чтобы об этом знало все население.
    У нас есть отдельные случаи и даже отдельные села голодающие, однако это только результат местного головотяпства, перегибов, особенно в отношении колхозов. Всякие разговоры о "голоде" на Украине нужно категорически отбросить. Та серьезная помощь, которая Украине была оказана, дает нам возможность все такие очаги ликвидировать. В степных районах острые настроения в общем уже ликвидированы (Зиновьевский, Новопражский, Каховский и др. районы). Правда, мне приходилось еще встречать отдельные случаи (колхозы, села), но это будет безусловно ликвидировано. Почти вся Степь взялась сейчас за севбу.
    …Основной вопрос сейчас повсюду - это тягловая сила. В тех районах, где я был, около ? числа лошадей пало. Остальные, как правило, находятся в очень тяжелом состоянии - кожа да кости. Основная причина и тут, конечно, не отсутствие кормов, а то обстоятельство, что крестьянин - и колхозник, и единоличник - ухаживать за лошадью и кормить ее на последние средства, как он делал это раньше, не хочет. Основное, что толкает его к этому - это повинности. Не случайно, что хуже всего обстоит дело там, где особенно много метали лошадей всю осень и зиму по перевозке хлеба, свеклы и т.п. Во многих местах до сих пор за эти перевозки еще не расплатились. Вся эта повинность, как правило, проводилась в порядке принудительной мобилизации. Лучше обстоит дело в лесных районах, где все-таки и платили, и давали фураж.
    …С кормежкой в колхозах в Степи дело обстоит большей частью - не особенно хорошо. Но многие колхозы все-таки живут не плохо. Наиболее туго везде с хлебом. Отсутствие хлеба, голод являются темой, в отношении которой кулак и его агентура развивают бешеную кампанию, пускаясь во всевозможные првокации. Озимые по всей Степи прямо блестящие, даже в приличном состоянии поздние посевы. В этом отношении весна оказалась для нас чрезвычайно благоприятной, ибо не только не приходится в Степи ничего пересевать, но и обычную гибель от вымерзания, вымачивания мы имеем значительно ниже нормального.
С.Косиор
Партархів при ЦК Компартії України. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 2029. Арк. 67-71

27 квітня 1932 р.

Заява Семена Кириченка до Строганівської сільради Чаплинського району
1932 г., апреля, 27 дня
Заява в сельсовет
Гражданина Семиона Вакуловича Кириченка
    Прошу я вас, сельради голову, что у меня хлеба нету ничего с того времени, када вы забрали у меня 6 мешков пшеницы, а после того 45 руб. денег и два мешка (один мешок с ячменем ы 1 с мукой). И я с вами не имел драки как другие. Я находил, что власть требует, то нада дать для государства. а теперь прошу вас, дайте мне хлеба, потому что у меня не из чего жить. Я все вам отдал для поддержки государства. Я ж не должен умирать как лодырь потому что мое хозяйство все в колгоспе.
    Я думаю, что следует дать мне хлеба.
    В чем расписуюсь Кириченко.
    Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-4033. Оп. 6. Спр.344. Арк. 69

13 травня 1932 р.

Із службової записки працівника Херсонської міжрайконтори "Укрзаготскот"
    Сообщаю, что мясозаготовля сейчас находится дуже в плохом состоянии лишь только потому, что контрактованного скота и свиней нет, а контрактовать не хотят колгоспники своих коров, в которых есть по одной корове.
    По Токаревской с/р.
    Законтарктовано 16 коров, с них снято 2 шт., 14 шт. можно слышать из слов колхозников, что эту контрактацию проводили под запугиванием мицних "дядькив"…
    Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-1085. Оп. 1. Од. Зб. 3. Арк.252

23 червня 1932 р.
Постанова Політбюро ЦК ВКП(б)
про продовольчу допомогу Україні
    Ограничиться уже принятыми решениями ЦК и дополнительного завоза хлеба на Украину не производить.
    ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС. Ф.17. Оп.3. Спр. 889. Арк..15.

17 липня 1932 р.
Телеграма Херсонської міжрайконтори "Укрзаготскот"
ОДЕССА ОБЛЗАГОТСКОТ
Сегодня распорядились Каховке Большой Александровке немедленной сдаче зерна молнировать непосредственно Вам. Вторично сообщаю Херсоне зерна нет
Рыбак
Херсон-Заготскот
17/VII-33 г.

Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-1085. Оп. 2. Спр. 4. Арк.163

Липень-жовтень 1932 р.
Відомості Херсонського кущового управління "Заготзерно"

ВЫПОЛНЕНИЕ ПЛАНА ХЛЕБОЗАГОТОВОК ПО ПУНКТАМ
Херсонского Кустового Управления Заготзерно на 10.Х. 32
(в тоннах)

ВЕДОМОСТЬ
отгрузки на экспорт с 1/VIII-32 г. (в тоннах)

Державний архів Херсонської області.. Ф.Р-971. Оп. 1. Спр. 2. Арк.79,78

12 вересня 1932 р.
Витяг з протоколу засідання президії Великолепетиського райкому КП(б)У
про виключення з партії Федько С.Й.

    Слухали:
    Справу на кандидата партії з 1931 р. трудового партосередку Федько Семена, народження 1912 р., селянин-бідняк, в Червоній армії не служив, зараз працює безпосередньо в колгоспній бригаді, обвинувачується: під час прийняття плянів хлібозаготівель виступав та агітував проти пляну, а також голосував проти пляну, а нарешті подав заяву про вихід з партії.
    Ухвалили:
    За те, що як кандидат партії голосував та агітував проти пляну хлібозаготівлі, підпавши під вплив куркулів, і цілком віддався куркульським настроям, не маючи віри в реальність плянів хлібозаготівель, як куркульського агента, який намагався внутрі партії зривати роботу по виконанню хлібозаготівель З ЛАВ ПАРТІЇ ВИКЛЮЧИТИ.
    Державний архів Херсонської області.. Ф.П-104. Оп. 1-а. Спр. 105. Арк.1

6 жовтня 1932 р.
    Із циркуляру Генічеського райкому Херсонського округу до секретарів партосередків про інформування щодо політичного стану на селі
Таємно До всіх секретарів партосередків
    Неодноразове попередження всіх секретарів партосередків за несвоєчасну надсилку інформацій, а деякі партосередки зовсім не наважуються надсилати про стан справ перебігу виконання господарчо-політ. Кампаній та про політичний стан села.
    Проте ціла низка партосередків недооцінює важливість своєчасної інформації РПК, що веде до негативних явищ з боку партосередків.
    Партосередок Стокопані, в колгоспі ім. Калініна - загальними зборами колгоспу ухвалено надіслати делегацію в Москву до Калініна, щоб зменшити план хлібозаготівлі. Присутні члени партії на зборах т. Шевцов, член партії голова колгоспу Бурак, к/пн. член Управи Сафронов, член партії - не дали відсічі вилазки явно ворожим куркульським елементам, а особистим прикладом по суті сприяли організації цієї поїздки, проводили збір грошей на поїздку по 5 крб. з чоловіка; вищеозначений комуніст теж сплатив указану суму. Прикріплений до цього колгоспу секретар тов. Писаренко, який зовсім не знає, що послана делегація в Москву для зняття плану хлібозаготівлі.
    Державний архів Херсонської області.. Ф.П-15. Оп.3. Спр. 1. Арк..25

22 жовтня 1932 р.
Постанова Політбюро ЦК ВКП(б)
про хлібозаготівлі на Україні
та Північному Кавказі
    В целях усиления хлебозаготовок командировать на две декады:
а) т. Молотова на Украину с группой в составе тт. Калмановича, Саркиса, Маркевича, Кренцеля.
б) т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова.
    ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС. Ф.17. Оп. 3. Спр. 904. Арк. 11.

3 листопада 1932 р.
Витяг із протоколу загальних партзборів вкупі з позапартійною масою, що відбулися при Вербівській сільраді Нижньосірогозького району.
    1. Слухали інформацію тов. Жерикльова А.П. про хід хлібоздачі осінньої посівної та інше.

Ухвалили:
    Хлібозаготівля в загрозливому стані, виконали лише на 50%, а тому негайно приступити до скорого виконання хлібозаготівлі під час жовтневих свят, утворити червону валку хліба на станцію і масою кинутись в бій за виконання хлібозаготівлі, вербуючи активних колгоспників і колгоспниць, аби своєчасно виконати план, а також до жовтня кінчити сівбу, молотьбу і інші роботи, аби в день 15-ї річниці ми мали певні перемоги в своїм будівництві.
    Державний архів Херсонської області.. Ф.П-67. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 45 зв. 46

8 листопада 1932 р.
    Із циркуляру ЦК КП(б)У про проведення звітно-виборної кампанії споживкооперації та використання її для боротьби за виконання плану хлібозаготівель, м'ясного податку та ін.

Сов. секретно
Всем обкомам, райпарткомам и партячейкам

ОБ ОТЧЕТНО-ПЕРЕВЫБОНОЙ КАМПАНИИ ПОТРЕБКООПЕРАЦИИ
    …Нужно будет исчерпывающе объяснить пайщику на селе огромное значение экономических репрессий (сокращение завозов товаров из-за плохого хода хлебозаготовок), какие применяются пролетарским государством по отношению ко всем селам, колхозникам и единоличникам, не выполняющим честно своих обязательств перед государством…
Секретарь ЦК КП(б)У Хатаевич
    Державний архів Херсонської області.. Ф.П-15. Оп. 1. Зб. 28. Арк. 26

Голодомор в особах

"Опускали в цю яму труну, пофарбовану в чорне…"
ІЩЕНКО АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ,
родом із села Киндійки на Херсонщині.
Був робітником Іллічівського судноремонтного заводу (Одещина).
    Добре пам'ятаю осінь 1932 року, коли вже ходила комісія по людях, шукала прихованого хліба. Комісією керував уповноважений Балабанов, присланий з Херсона, при ньому були два чоловіки і дві жінки з нашого села. От я був свідком, як це проходило у наших сусідів. Прийшла комісія в обідню пору, нишпорила по сараях, у погребах, на горищі, на городі - хліба ніде нема. Балабанов на свою комісію покрикує і змушує шукати далі. Тоді одна з жінок побачила: що за дивина, зі стелі зерно тече. Он воно що: господар настелив ще й другу стелю, а між ними насипав зерна на чорний день. А миша проточила стелю… Забрали в господаря (а то був дядько Андрій Безпоясний) і той хліб, і пару коней, і підводу. Забрали все з хати - і одяг, і хатнє начиння. Сам дядько Андрій, коли знайшли хліб, зник із дому. На другий день прийшли до Без поясних два міліціонери. Позаяк господаря не було, забрали його жінку, тітку Настю. Зостались двоє малих діток самі, Іванку був восьмий рік, а Сашко на 4 роки молодший. Дітей забрали дід з бабою.
    Дядько Андрій, ховаючись, інколи заходив до нас у хату, щоб чим-небудь підживитись. Але й в нас була велика скрута. Через декілька днів на нашій вулиці, навпроти Безпоясних, була викопана яма. Привезли духовий оркестр. Якісь чужі чоловіки опускали в цю яму труну, пофарбовану в чорне. На труні щось було написано, я не міг прочитати. Потім мій батько сказав мені, що там було написано: "Поховаємо куркулів". І далі перелік прізвищ тих, кого причислили до куркулів, у тім числі й Безпоясних.
    Зразу ж після розкуркулення почався в селі голод. Завили собаки, бо їм ніхто не давав їсти, а може то вони вчули смерть. У сусідів ні в кого не світили світла, бо на той вогник збігалися звідусіль голодні і стукали в двері, вікна, просячи хліба.
    Мій батько, Іщенко Іван Михайлович, працював у сільраді якимось писарем і попав у активісти. В січні 1932 року його посилають до Харкова для підвищення політичного знання. Пробувши там два місяці, повернувся додому вже з підвищеним політичним знанням. Тільки було й чуєш від нього, як він пояснює сусідам, що зійдуться до нас і посідають на призьбі, як ми будемо старе розорювать, а нове будувать. Батька поставили головою сільради. Балабанов, уповноважений, прибуваючи з Херсона, тепер ночував у нас. Чую, батько каже матері: "Піди до Тихона Батраченка та скажи, щоб він до ранку втік, бо завтра прийдем його розкуркулювать. Жалко чоловіка". Дядько так і зробив, утік, забравши дружину й четверо діток, зоставивши корову, кобилу і всяке майно. Потім я чув, як батько розповідав мамі про Максимовича, трудолюбного і заможного дядька. Балабанов викликав його в сільраду: "Золото віддаси чи будем з тебе витягати?" Максимович відповів, що золота не має. Тоді Балабанов каже одному з активістів (не з нашого села): "Ану, Сенька, поговори с ним". От цей Сенька Гридін зв'язує Максимовичу руки мотузком і підтягує їх угору через кільце, вмонтоване в стелю. Підпалює папір і питає в Максимовича: "Ну как?!" Максимович мовчить. Тоді Гридін, задравши йому сорочку на голову, палить під пахвою. Максимович несамовито кричить, шкіра здувається у нього під пахвою… Мій батько умлів. Балабанов вигнав мого батька, а назавтра прогнав з голови сільради і взагалі з сільради, сказавши, що батько мій ні риба ні м'ясо.
    Батько пішов працювати в радгосп біля Киндійки. Став тихий і мовкуватий, ніколи більше від нього я не чув у розмовах з сусідами, як він буде старе розвалювать, а нове будувать.

"На колгосп був накладений непосильний план…"
ШЕПЕЛЬ ІЛЛЯ АНДРІЙОВИЧ,
з села Станіслав Білозерського району,
інвалід Великої Вітчизняної війни.
    У нашому селі розкуркулювали середняків. Я був комсомольцем і ходив по дворах шукати хліб. У 1932 році урожай був у нас середній, але коли почали збирати, то на колгосп був накладений непосильний план - 32 тисячі пудів. Набрали тільки 16 тисяч пудів. Тоді почалося "розкуркулювання". На висилку відправляли добрих трудівників-середняків.

"Було людоїдство. Батьки їли своїх дітей…"
ЗІНЧЕНКО ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ,
1916 р.н., з села Новопавлівка Великоолександрівського району,колишній учитель.
    Люди за своє життя переживали багато різних незгод, нещасть, лих. Та найстрашніше лихо - це голод. На твоїх очах помирають чи пухнуть від голоду рідні, близькі, і ти нічим не можеш допомогти, бо ти й сам безпомічний. І ось цей тяжкий голод був на моїй Батьківщині - Херсонщині.
    Він стався тоді, коли врожай зернових був нормальний. Він був штучним. Його організували під керівництвом "батька всіх народів" сталінські посіпаки за його безпосередньою вказівкою. Мої батьки працювали в колгоспі за трудодень, який не оплачувався. Робота була гірша, ніж за кріпацтва. Крім того, нам навішували ярлики: "підкуркульник", "підлабузник", "шпіон", "диверсант", "троцькіст", "антисемітчик", "твердоздавець", "націоналіст". А коли ти був мовчуном, все одно тобі приписували, що ти дієш тихою сапою. Загальний ярлик був - "ворог народу". На "куркулів" чи "підкуркульників" навішували бирки на мотузочку і водили по селу, глузували з них.
    У нашій сім'ї було достатньо хліба. Зберігався він на горищі. Восени 1932 року було накладено податок для вивезення на елеватор на станцію Біла Криниця. Здали. Пред'явили квитанцію на виконання хлібоздачі. Знову наклали податок. Знову завезли зерно на елеватор. Пред'явили квитанцію, що виконали. Знову і знову, знову возили, поки на горищі нічого не стало. А податок знов наклали. Здавати було нічим. Тоді мого батька, Зінченка Василя Прокоповича, засудили за невиконання податку. Дали три роки тюрми. А потім прийшла бригада - "червона мітла" - і повисипала з горшків, з глечиків, мисок рештки зерна, що моя мама, Зінченко Наталка Григорівна, понасипала. Нас залишили на голодну смерть.
    Мати ходила на смітники, на скотомогильник, приносила м'ясо здохлих коней і варила. Так ми існували на здохлятині. Нас було четверо дітей. Мені 16 років. Мама дуже тяжко плакала і не надіялась, що ми виживем. Бо ж навіть здохлятину не давали брати, гонили, і треба було ще вкрадатися, щоб врубати кусок. Я був пухлий від голоду. Особливо пухлявина була на обличчі, що тільки очі блищали. Я добре не пам'ятаю, як я опинився зимою 1933 року в радгоспі "Реконструкція", що від Новопавлівки за сім кілометрів. Там я працював сторожем у бригаді. Можете собі уявити, який з мене був сторож, коли я насилу пересувався, такий був пухлий. Коли тіло придавити пальцем, утворюється ямка. Але я сторожував. Був березень місяць. Однієї ночі я, сторожуючи. Увійшов у незачинений погріб. Там була їжа: сир, молоко. Я відкрив накриту мискою макітру - там було масло. Мазнув пальцем по грудці масла, облизав палець. Як же хотілося їсти! Не розказати. Але раптом прийшла думка, що коли я візьму масло, то мене виженуть з роботи - і я тоді позбудусь навіть тої похльобки, що давали нічному сторожу. І я вийшов без нічого і зачинив погріб. Більш ніколи не заходив.
    У тому ж таки березні проходила коло того мого сторожування моя однокласниця - Дуся Шиян. Коли побачила мене, пухлого, перелякалась, почала жаліти, що мене не бачила раніше. Сказала, щоб, коли я змінюся, приходив на молочарню, вона там робить і буде давати мені молока-перегону. Зразу ж, як тільки настав ранок, я попросив чайник і пішов за перегоном. Вона мені налила чайник і е дала випити кружку. Від цього перегону, а може вона мені давала й справжнє молоко, я за короткий час позбувся пухлявини на тілі й на обличчі, в мене з'явилася сила. Я сказав, щоб дав мені іншу роботу, тяжчу.
    Я пішов на молочарню і попросив чайник для мами. Дуся мені налила, і я поніс чайник для матері. Я не йшов полем, а летів як пір'їна, весь час думав, що там з ними сталося, чи є вони живі, адже я довго їх не бачив.
    Приходжу додому в Новопавлівку, заходжу до хати, застаю одну маму. А на столі хліб, крупа, олія. Мама, плачучи, каже, що приїздив мій старший брат Арсен. Привіз харчі, забрав брата Яшку і сестру Зою з собою. Аби ти був удома, то й тебе забрав би. Зварила мені на сніданок каші, потім послала в райцентр за якоюсь довідкою.
    У райцентрі мені довідку не дали, бо я був син "твердоздатчика", засудженого. Я вийшов без нічого. Коли я спускався сходами, то мене схопили різі в животі, я став корчитись і плакати. Мене обступили люди. Одна з натовпу мене впізнала й презирливо сказала, що я - син засудженого, то нехай здихає. Але чужі дві жінки мене підняли і завезли підводою до лікарні. Там встановили, що ці різі були від каші, бо я давно її не їв. Я там пробув три дні. Мати мене зустріла з сльозами. Думала, що мене немає й на світі, не знала, де я подівся.
    Через два дні приїхав мій старший брат Арсен, забрав мене і матір у вінницьку область, у село Трибусівку Піщанського району, де він тоді працював директором школи. Там він врятував від голодної смерті.
    В Новопавлівці була створена бригада з п'яниць і ледачих по викачці хліба з населення. Це були бездушні люди, які ходили по трупах. І їх не гризла совість за своїх односельців. А коли почалася Велика Вітчизняна війна, то вони спілкувалися з німцями і їм служили.
    В селі багато повмирало. Було людоїдство. Батьки їли своїх дітей. Їли люди здохлятину, котів, собак і все, хто що доп'яв, аби вижити.
    Коли я буваю в Новопавлівці, о мимоволі голова повертається туди, де був скотомогильник, до того місця, звідки моя мама крадькома тягла здохлятину для нашого спасіння від голодної смерті.
    У 1921 році, я ще пам'ятаю, теж був голод, але то було через неврожай. А це - штучний голод, зроблений Сталіним і його посіпаками. У 1921 році були спеціальні кухні, куди я ходив із чайником, там давали какао. Міжнародний Червоний Хрест подавав допомогу. Казали, що то американські кухні. Чужі допомагали. А тут свої забирали останню крихту хліба і прирікали люд на голодну смерть.

Записав Арсен Леонідович Зінченко,
Доцент Вінницького педінституту.

"Там, на цій нивці, батько й помер…"
КАЛИБЕРДА (в дівоцтві Колодина) ОЛЕНА МАКСИМІВНА,
із села Первомаївка Верхньорогачицького району.
    Перед колективізацією батько й мама були ще зовсім молоді. Жили вони небідно: дві корови, пара коней, земля, був і човен, і рибальські сіті, бо батько був ще й рибалка. А тоді їх розкуркулили, все забрали з хати і з двору. Коли прийшла комісія, батько їх не пускав, став виганяти. Вони гуртом його звалили, зв'язали руки і повели. Посадили в херсонську тюрму, тримали там три місяці. Як злісного ворога Радянської влади. За батька клопотався голова сільради, наш родич, і якось його випустили. Прийшов батько на пухлий, кашляв кров'ю. У мами пропало в грудях молоко від горя і від голоду, і менша сестричка, їй було 8 місяців, померла. Мама рвала лободу, спориш і мене тим годувала… Пішов батько на свою нивку, нарвав колосків, нам'яв трохи пшеничного зерна, ще неспілого, м'якого, і наївся. Там, на цій нивці, батько й помер, знайшов його наш родич у степу.
    Мама взяла мене і пішла, куди їй очі дивились. Мене то веде, то вкине в мішок, як кота, і несе. Добрались ми до якогось села, там мама стала на роботу, за це давали миску якогось варива і трохи хліба. І так ми зостались живі. Потім мама повезла мене до своєї сестри в Скадовський район, у село Красне. Там мама працювала в колгоспі, а я почала ходити до школи. Жили ми по людях. Аж у 1939 році мамі дали ділянку під хату. Спочатку викопали землянку, як у партизанів, а тоді вже почали ставити справжню хатку. Вже мали зійтися люди на толоку, щоб гуртом зробити нашу хатку. Мам пішла в магазин купити горілки до вечері людям. Там була одна активістка, вона каже матері: непотрібна тобі горілка, бо чоловіка в тебе немає. Мама почала казати, що мають прийти люди, і один чоловік, що тут був, це підтвердив. Аж раптом через два тижні мамі й цьому чоловікові приходять повістки в Скадовськ, на суд. На суді прочитали заяву, що мама ту активістку, партійну, обзивала поганими словами. Мені вже 10 років було, я плакала, просила, щоб не садили маму в тюрму, бо я пропаду сама на світі. Ніхто моїх сліз не почув, дали мамі два роки тюрми, а тому чоловікові, що за маму заступився, - рік.
    І тут почалась моя біда. До зими я жила й нашій недобудованій хатці, а їсти мені дозволили ходити в колгоспний дитсадок. Коли стало холодно, попросилася до своєї тітки, маминої сестри. Жила я в неї рік не як рідня, а як наймичка. А тоді війна, маму чогось евакуювали аж у Самарканд, і ми побачились із нею вже аж коли війна закінчувалась…
    Стали ми вже вдвох з мамою ходити на роботу в колгосп. 1947 рік був дуже тяжкий. За півроку на трудодні дали по 100 грамів ячменю. Ми з мамою один мішок одержали. Щоб якось прожити, пішла мама по скошеному полю збирати колоски. Раз нічого не принесла, а на другий щось знайшла, то забрали в неї ті колоски, склали акта і знов судили мою маму, дали вже 5 років тюрми, відправили в Карагандинську область, а тоді вже в Сибір, в Кемеровську область. І знову я живу сама, без мами, мучуся. А мама десь мучиться.
    Коли це у село приїхав чоловік вербувати на будови Донбасу. Я стала просити, щоб і мене завербував. Він подивився на мене і каже: "Там треба робить, а ти така мала й худа". Мені ще 18-ти тоді не було. І тут голова колгоспу мене пожалів, попросив, щоб той чоловік завербував мене. Дали мені паспорт і повезли в Краматорськ. Була я і підсобницею на будові, і вантажником на вигрузці вагонів. Тут уже було що їсти, вже я мамі щось посилала в Сибір. Тоді мама звільнилась, приїхала до мене, пожили ми в Донбасі, а потім поїхали з нею на рідну нашу і Гурку херсонську землю.
    Отак безжальна доля забрала в мене і дитинство моє, і молодість.

"Активісти познімали ікони, повикидали у двір…"
ЛАЗАРЕНКО ІВАН ДЕМИДОВИЧ,
Із села Софіївка Новотроїцького району.
    Я народився у 1922 році в селі Паліївка Ямпільського району на Сумщині. У 1926 році батько з сім'єю переселився у Тавричеську губернію (тепер Херсонська область), де придбав в оренду землю і займався хліборобством. У нашій сім'ї, що проживала на хуторі Чернігівка Новотроїцького району, було шість душ: батько, мати і нас четверо дітей. У 1932 році батьку піднесли план здачі хліба державі. Батько вивіз зазначену кількість зерна на приймальний пункт, зостався клунок відра на три на суп і кашу, бо молоти уже не було чого. Після виконання першого плану батьку піднесли другий план. Батько взяв на плечі останній клунок і одніс на приймальний пункт. Вдома зоставалась корова і з десяток курей. Активісти колективізації - Стрюк Яків, Якименко, Мисник та інші підсобники - прийшли, забрали все. За невиконання другого плану хлібоздачі батька забрали в НКВС, а до нас знову прийшли активісти і почали нишпорити по всіх кутках. Паслін сушений мати всипала в торбину із полотна, забила гвіздок у комин і причепила там на мотузку. Один із ярих активістів - Струк Яків - не поганьбився нічим, поліз у піч, знайшов торбинку із пасльоном і забрав з насмішкою. Таким чином, у нас, тобто у матері з чотирма дітьми, залишилася лобода з кураєм і кропивою на городі і кіт, що ловив мишей. У кутку Анд столом стояло чотири ікони, а на полиці, яку зробив батько, лежали книжки: "Кобзар" Тараса Григоровича Шевченка, багато томів великого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона. Активісти познімали ікони, повикидали у двір, потім забрали всі книжки, скинули на купу на ікони і підпалили. А одежу і вишиті рушники із домотаного полотна - все забрали і повезли з собою.
    Сестра Олена не витримала голоду і в 11-літінм віці, пухла від голоду, померла.
    Я вижив. Багато чого довелося мені спізнати у житті. Фашистська каторга, по війні - робота в шахті, п'ять років лісоповалу в Архангельській області "за наклепи на Радянський уряд, спотворення радянської дійсності, порушення радянських правопорядків". Після смерті Сталіна я вийшов з ув'язнення, реабілітований, але без здоров'я і без жодного зуба… Зі свого життя я зробив висновок: найтяжча біда для людини - терпіти несправедливість. Той голод 1933 року, який забрав життя мільйонів людей, був найстрашнішою несправедливістю до тих, хто годував країну -до простих селян-хліборобів. Я хочу, щоб сучасне покоління добре пізнало історію своєї батьківщини і всіх її друзів і недругів. Щоб ніколи не повторилась наруга над народом.

"Червона мітла" мела нещадно…"
ДЕРЕЗА ПАВЛО ПАВЛОВИЧ,
із райцентру Іванівка,
колишній вчитель-історик.
    Як на наші степові безводні краї, урожай у 1933 році видався непоганий. Кажу так тому, що колгоспи, які зібрали з гектара не більше 13 центнерів хліба, навіть не представлялися на традиційні сільськогосподарські виставки. Словом, підстав для голоду не було ніяких.
    Та ось поповзло із кутка в куток: хліб забирають!
    Це страшна звістка. "Червона мітла" мела нещадно, до зернини. Як же після цього підмітання село ввійде в зиму? Це нікого з верхів не хвилювало. В Іванівку, яка за тодішнім адміністративним поділом належала до Запорізької області приїхали якісь представники з Мелітопольського округу. А за ними - представники з Дніпропетровська.

"Доставили нам крупи, борошно..."
АННАС ГУСТАВ ГУСТАВОВИЧ,
село Зміївка Бериславського району,
колишній механізатор радгоспу "Комуніст"
    Предки мої шведи, із балтійського острова Даго. На ньому споконвіку рибалки жили, лоцмани, лісоруби... Сам острів великий. А от звідки наші предки на нього перебралися, невідомо - можливо, з Фінляндії, а можливо, зі Швеції. Переселилися сюди, на Україну, вимушено: якийсь багатій хотів заграбастати наш острів, а людей - закріпачити. Вони й виїхали сюди. Цариця Катерина II обіцяла нам тут, у південних степах, заможне життя - тільки б переселилися у ці безлюдні степи. Виїхало близько тисячі чоловік волами, кіньми... Вози були завантажені домашнім скарбом і маленькими дітьми.
    Приїхали і побачили глухе безлюдне місце місце. Про повернення назад не могло бути і мови. Тут і зазимували. У першу зиму багато переселенців загинуло.
    У жахливому тридцять третьому голод нас, правда, не дуже зачепив: прийшли продукти від земляків -шведського Червоного Хреста. Доставили нам крупи, борошно... Сім'я наша велика була: мати народила одинадцятеро дітей. Врятували ті посилки багато людей, в тому числі моїх батьків. Чого не скажеш про знедолених українців: їм допомоги ніхто не слав. Навпаки: у них забирали все до крихти. І вихід у них був один - вмирати голодною смертю. А страшна голодовка тут була у сорок сьомому. Ніякі посилки з-за кордону з харчами не приходили. Я сам поховав тоді молодших брата і сестру.

"Коли сіяли, то умирали сівальники…"
ЦІЛИНКО ВСЕВОЛОД ІЛЛІЧ,
Новомиколаївка Скадовського району
    -Я пам'ятаю роки голодомору лиш фрагментарно. Дуже важкий і тривожний час. Мені було дев'ять років. Я жив з мамою Ганною Матвіївною Пулею і сестричкою Клавою в селі Чалбаси. Батька з нами не було. Чалбаси - село велике. У південній його частині жили досить заможні сім'ї, переселенці з Полтавщини. За непокору в часи цариці Катерини їх предків вислали освоювати дикий степ на Херсонщині. Ці сім'ї були працелюбні, багаті, але й трималися відособлено. У 30-ті роки після розкуркулювання їх вислали у Сибір. І південна частина села перетворилася на пустище. Залишилося багато гарних будинків навіть після численних грабежів. Туди заселили киргизів, які почали вирощувати бавовну. Вони жили за своїми звичаями: в будинок зайдеш - вікна побиті, вогнища посеред хати палять. Огорожі розібрали - всю солому спалили. Зовсім "захазяйнували" село нові переселенці. Років десять побули, толку з них мало.
    Вирощування бавовни закинули. Потім деякі виїхали з села, деякі побралися з українцями. Але бавовна померла разом з останнім киргизом. І церква у центрі села була - велика, красива. Але в тих же 30-х роках її і зруйнували. Я бачив, як знімали куполи. Приміщення залишили. А верхню частину розібрали. І вже такої церкви не збудували.
    - Дружив я з Васьком Кучеренком, від мене на рік старшим. Його батько, лісничий - працював у селі Копані і часто їздив конячиною

"Безкінечна одна "пісня"…"
ДЗЮБА НІНА ФЕДОРІВНА
з села Дудчани Нововоронцовського району
    У мене збереглися записи її мами, сільської вчительки, про ті часи. Ось лише шматочок: "На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсенькі, складені калачиком, великі животи, голови похилені. Облич майже не видно, самі зуби. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, назад-вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І безкінечна одна "пісня" напівголосом: їсти, їсти.
    Ні від кого не вимагаючи: ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ-їсти, їсти, їсти..."

"Забрали навіть сушений паслін…"
КУЗЬМІНА М.Т.
з Горностаївки
    Добре пам'ятаю голод. Скупим видався врожай на 1932-й. але можна було якось перебути до нового ужинку. Проте в людей силою, погрозами з домашніх засік повимітали все до зернини. Забрали навіть сушений паслін. Ми передчували біду. Всяк намагався приховати на чорний день хоч трохи буряків, картоплі.
    Залізні шворні шукачів натикалися на сховки під долівками хат, у городах. Щоб урятувати себе та сім'ю від голодної смерті, багато хто подався в степи, де надибували нірки мишей-полівок зі жменькою зібраних гризунами колосків. Потайки, як і всі односельці, виходила на пошуки і я. вдома вимолочувала колоски праником. Влучивши зручну мить, діставала заховані в погребі жорна й перемелювала збіжжя на борошно, з якого варила затірку, звану нами шліхтою.
    Чоловік мій трудився ковалем у колгоспі ім. 8 Березня. Як платню за роботу, виділяли йому півкілограма борошна за відпрацьований день. Тож так-сяк перебивалися. Одного разу до нашої домівки ввійшов сусід і запримітив назбирані мною в полі колоски. Наступного дня прибула комісія. Нишпорили повсюди, одначе на схований у солом'яній скирті мішок із зерном не натрапили. Чоловіка забрали, але за браком доказів і через те, що нікому було замінити його на роботі, відпустили.
    Найтруднішою виявилася весна 1933 року. опухлі від голоду люди, ледь переставляючи ноги, рушали попід двори жебрачити. Вже не мали сил висловитися і лиш благально протягали руки. Але що їм даси, коли й сам злидарюєш. Смерть не минула і мою оселю - забрала семимісячну донечку. Голод довів людей до відчаю. Односельчанка… вбила свою дитину, половину якої зварила, аби наїстися, а решту заховала. Про це стало відомо місцевим властям. Міліціонери забрали напівбожевільну жінку. Дальша доля її невідома.

"Вони й не помітили, що мама мертва …"
ВОЛОКІТІН С.
з села Воскресенки Новотроїцького району
    Жила сім'я: чоловік, жінка і дві доньки. Чоловік заробив багато зерна, але влада все забрала. Батько пішов по селах шукати їжу, але загинув. Жінка, щоб врятувати одну дитину, вирішила не годувати іншу, меншу доньку. Вона вмерла з голоду, а старша вижила. Вона мабуть і досі у сні бачить свою меншу сестричку.
    …Якось хлопчик заліз у будинок сусідів, коли хазяїв не було вдома. Він з'їв всю їжу, яку знайшов у будинку. Про це дізналася сусідка і заманила хлопця в будинок, кажучи, що дасть йому їсти, а сама вбила його. Був випадок., коли знайшли в будинку жінку на лаві. Вона вмерла, а біля лави в полові рилися її діти, шукаючи якісь зернятка. Здається, що вони й не помітили, що мама мертва. Діти згодом також вмерли, так і не наївшись.

Щоб пам'ятали…
Василь ПІДДУБНЯК
****
Як маку в городі -
Плачу у селі.
Зів'яли дими над журними дахами…
А півні червоні:
- Души куркулів!
А чорні півні:
- Всіх попалимо к… мамі!

"До двору" доводять іще один "план",
Але, виявляється, й цей - не останній!

І голод кружляє, мов аероплан,
І скидує бомби свої окаянні.

А Лазар лютує:
- Зничтожим хохла!..
І косу кармінну криваво мантачить.
Уже у живих не лишилось села,
А ворон московський по-київськи кряче!

Аж осьде замовк.
П'ятикутна зоря
Сіяє врочисто над ганком сільради.
І ранок, ледь визрівши, притьма згора…
І музика скрізь, рапорти і паради!

Як маку в городі -
Хрестатих хрестів,
І пів-України - за цвинтарним колом.
…Ми кажемо, що колоски - золоті,
Але ж золотими не стануть ніколи!

***
Глибока зморшка тридцять третього.
А може шрам:

Глибокий рів, -
Без хрестів і пізнавальних знаків.

Там калина, там бузок, там косиця,
Там квітка подолянка, -
Усі у чиїхось узголів'ях...

Дощі, як небесні пошуковці,
Іноді вимивають кістки, що стали корінням,
Іноді коріння, що стало кістками.

А над ровом -
Тінь від дерев'яної вишки лютого дозорця.
А може то марево, постале від гарячих колосків?

І ворон з печальними очима
На гілці старої акації складає усну книгу
"Україна: 1933-2003"...

На росошанському цвинтарі
Той ворон сидить навіть у заметіль.

А місячними ночами
Та глибока зморшка тридцять третього
Фосфорить невмирущими поглядами.

***
Камінний хрест, на вітрі розіп'ятий,
Над урвищем, над хвилями - завис.
Неподалік - чиясь низенька хата.
Хресту і хаті вже не страшно -
Вниз!

Вже йдеться про сплановане згасання
Живих і мертвих.
Мертвих і живих...

Вже у неперелітному тумані
Чимало здичавілої трави.

Де в Бериславі та козацька слава?
А де в Олешші - не остання Січ?

Козацьку славу знадили лукаві
І повели в патріотичну...
Ніч!

Камінний хрест у вічну пам'ять крилить,
І урвище сповзає в товщу вод.
Камінний хрест стояти вже безсилий,
Його, той хрест, підтримує народ!
1999-2003-07-10.

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ
МЕМУАРИ

Піниться в березі Буг,
темний від крови.
Тягнуть заржавлений плуг
діти і вдови.

Вітер ворушить золу.
Холод і голод.
Крильми волочать ріллю
ворон і голуб.

Небо - як віко труни.
Поле жалоби
всіяне дітьми війни
й культу особи.

...Пам'ять сидить за столом
в хаті над Бугом.
Слово іде за пером,
наче за плугом.

"ЩОБ НАРОД БАЧИВ І ТРЕМТІВ"

    - Не розумію, - хитає головою жінка, пристаючи до довгої черги по хліб в одному з херсонських гастрономів. - Такий великий врожай цього року в Україні зібрали, а черга не меншає.
    - Не інакше - люди голод чують, - підтримує її бабуся, затиснувши у маленькій висохлій руці стосик купонів: недешевий нині буханець.
    - І чого воно в нас так? - сумно питає, ні до кого не звертаючись, натруджений немолодий чоловік. А й справді, чого? Мій знайомий фермер наполягає, що відповідь слід шукати у листі В.І. Леніна від 11 серпня 1918р. пензенським комуністам: "Зразок слід дати. Потрібно повісити не менш як 100 куркулів. Зробити так, щоб на сотні верст довкруг народ бачив, тремтів". Так чи не з перших пореволюційних днів репресії на нашій землі стали одним з основних приводних пасів внутрішньої політики. І чим далі, тим більше. Законодавство теж набувало воєнно-комуністичних рис. Мільйони людей відчули це на собі.
    У Херсоні по вулиці Бєлінського живе А. П. Матафонова. Недавно 85-річна Анастасія Петрівна написала в Читинську область, де замолоду зазнала репресій і отримала довідку про реабілітацію. Там є такі рядки: "Матафонова А. П. репресована у 1931 р. як член куркульської сім'ї, що підтверджує довідка Матусовської сільради Балейського району Читинської області, видана на основі свідчень односельців". Кілька сухих рядків, а за ними - розорення, горе великої родини. Забрали свекра, чоловіка Анастасії Петрівни, двох його братів. Чоловіків постріляли, а жінок з дітьми манюсінькими (було їх у кожної по четверо) повантажили на підводи й без суду та слідства вивезли в країну ГУЛАГ. Сім років каторжних робіт, сім років між смертю та життям. Хто ж прирік родину на поневіряння. Тамтешня сільрада. До речі, це був один з "геніальних" винаходів Сталіна. У січні 1928 року вождь усіх часів і народів поїхав у Сибір. Тут його "осяяло": завдання хлібоздачі розкладати в селі на сході - "план до двору". На сходах бідняки охоче погоджувалися на те, щоб оббирали заможних, весь тягар продрозкладки перекладаючи на них. Цей метод хлібозаготівлі назвали "уральсько-сибірським". У 1929 році він перестав "спрацьовувати", бо у заможних уже все повідбирали. Ото ж подвірний план стали розкладати сільради. З липня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову "Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів". Сама по собі вона - кричущий виклик праву й закону як таким, торжество кулака в законодавстві. Кілька сільських бюрократів, які не тільки не чули ні про які кодекси, а й писати часом не вміли, отримали право засуджувати людину до заслання, прирікати її фактично на смерть.
    Григорій Іванович Кравченко, голова Херсонського товариства колишніх в'язнів концтаборів, якось відверто сказав мені:
    - Зневажаю своїх земляків, які бігли до порога сусіда, котрого розкуркулювали. Поспішали, щоб поживитися, бо тут же влаштовувався розпродаж його майна. "Дзеркало - 20 копійок, ліжко - 60 копійок, - вигукував представник влади. - А подушку, на якій спали куркульські недорізки, взагалі дарма віддаю". І тягнулися жадібні руки: мені, мені, мені!
    То гірка, але правда? Вже цитована постанова дозволяла 25 процентів грошей, одержаних від продажу майна куркулів з торгів, перераховувати у фонди колективізації бідноти. Отак, відверто заграючи, збуджувався корисливий інтерес бідних верств села до експропрійованого майна заможніших. Власті сіяли ворожнечу між сільським людом, намагалися копати яму одним руками інших.
    Ось ще один красномовний документ: вирок Одеського обласного суду (Херсонщина входила на той час до Одеської області) про засудження В. С. Самойлова за спробу помсти за розкуркулення: "УСРР, 1932, березня 16 дня, село Великі Копані Цюрупинського р-ну. Виїзна сесія Одеського облсуду..., розглянувши на відкритому засіданні справу по обвинуваченню за арт. 54-8-м КК Самойлова Василя, 24 роки, куркуль, розкуркулений у 1930 р., винним себе визнав лише в хуліганстві.
    В будинок цього куркуля правління артілі ім. Петровського вселило члена артілі бідняка Коломійченко В. В лютому (місяці 1931 р. обвинувачений Самойлов, будучи трохи напідпитку, увірвався у колишню свою хату, в якій у той час була сестра Коломійченка, почав кричати: "Хто має право господарювати у моїй хаті?". Явдоха злякалася, втекла, він за нею, а догнавши, почав розмовляти.
    Наслідком дій обвинуваченого Самойлова бідняк Коломійченко з будинку виселився, а будинок так і пустує, бо біднота боїться в нього вселятися...
    Суд, аналізуючи матеріали справи, зупиняє свою увагу не на самому факті скоєного, а на політичному змісті справи. В діях обвинуваченого суд яскраво вбачає одну із форм класової боротьби куркуля з передовим колгоспним селянством.
    Суд приходе до висновку, що Самойлов є людина соціальне небезпечна, а тому, керуючись 7, 43, 54-8-м артикулами КК, 296, 297, 302 ч. 3-ю КПК, засудив Самойлова В. С. до позбавлення волі у виправно-трудових таборах далеких місцевостей СРСР на 10 років. Після відбуття заслати за межі України на 5 років - без конфіскації майна за відсутністю такого.
    Голова суду Гунченко, нарзасідателі Кортавцев, Самойлов. 16 березня 1932р.".
    Як бачимо, наставали часи, коли карали лише за необережно сказане слово. Та ще й як карали! У 1930-1931 роках з України було виселено 63 817 сімей. Це були так звані переселенці. Але опір селянства аграрній політиці не тільки не зменшувався, а й посилювався - незважаючи на оте грізне "щоб бачили і тремтіли". Особливо були поширені такі форми протесту, як приховування зерна.
    В обласному управлінні служби безпеки України піднімають на наше прохання справу № 375 з архівним номером 4801 ф/с. Розпочата вона 23 січня 1933 року, а закінчена наступного вже дня - 24 січня. Як бачимо, "пекли" недовго. Звинувачується Гаврило Тихонович Павлюченко з села Мала Олександрівка Великоолександрівського району, йому 59 років, розкуркулений. Звернемо увагу на таку обставину: у справі з самого початку - помітка "був церковним старостою". Річ у тім, що в серпні 1932 р. ЦВК СРСР схвалив закон, на основі якого було розроблено інструкцію для Верховного Суду, ОДПУ, згідно з чим при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги, в яких "стосунках" з релігією звинувачувані. Ось які у справі є свідчення односельців: "Я, Біловол, знаю Гаврила як злісного невиконавця покладених на нього державних завдань. Весною 1932 р. на зборах по прийняттю плану хлібозаготівлі він виступив і сказав: "Доки ви будете нас дурити? Цей план виконати неможливо, бо він нереальний". Після цього його довелося зі зборів вивести".
    К. Лемешев: "Гаврило любить попа, а не совєцку власть".
    В сільраду "поступили матеріали, що у Павлюченка мається захований хліб". Прийшли з трусом, зерно знайшли. І от свідчить в суді сам Г. Павлюченко: "Протягом трьох років мене трусили 18 раз, забирали все, що знаходили. Як я міг після цього не робити запасу? Мене розкуркулили, все майно забрали, а сім'я...".
    Останній раз його житло, тобто хату... перекопали. Сільрада направляє матеріали, куди слід, і просить вислати його у концтабір на 8 років. Це з врахуванням, звичайно, того, що він "любить попа більше, ніж совєцку власть". За що, цікаво, міг би її любити?..
    Сталін охрестив хлібозаготівельний план "першою заповіддю". На неї в основному у 1930-1932 роках працює увесь репресивний апарат - викачує зерно з уже напівголодного українського села. У жовтні 1932 р. на Україну приїздить надзвичайна комісія Молотова, яка круто міняє методи хлібозаготівель, нагнітаючи таку атмосферу страху, якої, може, споконвіку ця земля ще не знала. Проти селянства розгортаються такі масові репресії, що села буквально пустіють.
    "Великоолександрівський район знизив темпи хлібоздачі", - констатують чиновники, і негайно Одеський обком партії вживає заходів: виключає з партії секретаря Великоолександрівського райпарткому Острола і голову райвиконкому Дедечка, а з районів, де план уже виконано, кидає туди цілі бригади "помічників". Хоч реальний стан справ (що люди мруть від голоду) добре знає. У доповідній записці Одеського обкому партії секретарям ЦК КП(б)У С.В.Косіору та П.П.Постишеву від 28 лютого 33 року про тяжкий продовольчий стан в області наводяться конкретні цифри - "По Миколаєву проти 140 тисяч чоловік у вересні у лютому числиться 114 тисяч (аналогічне скорочення по Херсону)". Проте ні Київ, ні Москва ніяких знижок плану не дозволяють: Дніпропетровська і Одеська області мали дати основну масу хліба по Україні. У резолюції пленуму ЦК КП(б)У про хлібозаготівлі від 24 січня 1933 р. зазначається, що план не виконується через те, що партійні організації недостатньо пильні. У цій же резолюції як приклад "халатності" наводиться якраз Великоолександрівський район Одеської області. Отож за нього взялися особливо. Почали вивозити все начисто. І ось ще один вирок нарсуду Великоолександрівського району:
    "Гончаренко Анатолій Павлович, 19 років, вчитель, опечатав комори колгоспу, де був посівматеріал, та заборонив голові сільради вивозити в хлібозаготівлю яру пшеницю на посів". А голова отримав наказ згори: вивезти і здати навіть насіннєвий фонд колгоспу".
    І тут хочеться не погодитися з Григорієм Івановичем Кравченком: не презирства, а гордості заслуговує народ, якого лякають-лякають, морять голодом, висилають, кидають до в'язниць, умертвляють, а він - НЕ БОЇТЬСЯ. Не боїться, бо 19-літній юнак, по суті ще хлопча, бере й своєю владою опечатує комори колгоспу: "Не дозволю". Хіба не знає, що його жде? Не може не знати, бо уже он скількох замучили за одне необережно мовлене слово. А тут не слово... Може, оце хлопчина і є уособленням незалежності нашого народу? Чи вижив? Мабуть, ні, бо такі не виживали. А якщо вцілів, то чи пам'ятає, хто його на батьківщині, чи не відгукнуться його рідні?..
    Подвірні обшуки з ключками й щупами, масові труси... Після них і настав голодомор, хоча голодування почалося значно раніше. Коли ще було таке в хлібодатному, багатому краї?!
    Втім, було, але не таке. У книзі "Хронологическое обозрение истории Новороссийского края", виданій в Одесі в 1838 році, у II частині розповідається про важку зиму 1798-1799 років на Херсонщині. Сухі, зовсім безсніжні, теплі грудень, січень, лютий - трава росла, кущилася, мов навесні. Суха весна пітвердила прогноз: недорід - голод. А ще й саранча, яка звела нанівець і без того нікчемний врожай. У книзі знаходимо рескрипт монарха на ім'я графа Каховського, де цар писав: "Не турбуйтеся, уряд уже заборонив вивезення хліба з Одеси та інших південних портів". А що було у тридцятих? Ще ніколи за всю свою історію Одеський порт не відвантажував стільки зерна на експорт, у той час, коли люди пухли з голоду. Ні, ми не ведемо до того, що, мовляв, який же добрий був цар, а просто дивуємося, як одне безправ'я, гніт змінилися стократ сильнішими, яке звірине обличчя мав наш хвалений соціалістичний рай! Ріка часу все топить - і історію неврожаїв на грішній нашій землі, і долі людей. З постійною очевидністю втримується на плаву часу тільки одне: загроза голоду на наших найбагатших у світі чорноземах. Минають роки, століття, не минає лише черга по хліб. Чим ми так прогнівали Бога? Може, те знав церковний староста з села Мала Олександрівка Гаврило Тихонович Павлюченко?..

Григорій Миловський
Забуттю не підлягає. - Херсон, 1994. - С.210-214.

І ПРИЙШОВ ГОЛОД І ВЕЛИКА СКОРБОТА

    "Нам, комуністам, видавали по талонах, щоб не здохли, трошки, сільським активістам теж, а от що ВОНИ жеруть - це розуму незбагненно. Жаб, мишей уже нема, кішки вже ні однієї не залишилося, траву, солому січуть, кору соснову обдирають, розтирають у пил і печуть із неї коржа. Людожерство на кожному кроці...Сидимо ми в сільраді, раптом біжить сільський активіст, доносить, у такі-то у хаті дівку їдять. Збираємося, беремо зброю, ідемо в ту хату. Родина вся будинку в зборі, тільки дочки немає. Сонні сидять, ситі. У хаті смачно пахне вареним. Грубка пекуче натоплена, горщики в ній коштують.
    Починаю допитувати:
    - Де ваша дочка?
    - У місто поїхала...
    - А в печі в горщиках що?
    - Та куліш...
    Вивертаю цей "куліш" у миску - м'ясо - рука з нігтями плаває в жирі.
    - Збирайтеся, пішли.
    Слухняно збираються як сонні мухи, зовсім уже несамовиті. Ідуть. Що з ними далі робити? Теоретично - треба судити. Але в радянських законах такої статті - про людожерство - немає! Можна - за вбивство, так це ж, скільки метушні по судах, і потім голод - це пом'якшувальна чи обставина ні? Загалом, нам інструкцію спустили: вирішувати на місцях. Виведемо їх із села, згорнемо куди-небудь у поле, у балочку, потьопали з пістолета в потилицю, землею злегка присипали - потім вовки з'їдять".
Анатолій Кузнєцов "Бабин Яр".

    Документів про цю трагічну подію в державних архівах збереглося дуже мало. І хрестів на цвинтарях із цією датою не знайти. Наче б нічого й не було... Володимир Ленін у статті " Чи зуміють більшовики утримати владу?" писав: "Хлібна монополія, хлібна картка, загальна трудова повинність є в руках пролетарської держави наймогутнішим засобом обліку й контролю. Це по сильніше від законів конвенту і його гільйотини. Нам треба зламати й пасивний, безсумнівно, ще більш небезпечний і шкідливий опір... Розподіляючи його (хліб - прим. автора) ми будемо панувати над всіма галузями праці".
    Уперше більшовики інспірували голод у боротьбі за владу в Москві й Санкт-Петербурзі в 1918 році. Вони зрозуміли, що голод є ефективним інструментом правління масами. Сталін додержувався ленінських завітів. Тому голодомор в Україні не був результатом стихійного лиха. До нього вела політика "верхів", спрямована на насильницьку колективізацію села.
    У відомостях про підсумки розкуркулювання "куркуля, як класу" у Херсонському окрузі на 10 березня 1930 року значиться, що всього розкуркулене з конфіскацією майна - 4217 селянських дворів. При цьому відібрано коней - 4473, корів - 2730. Це був тільки початок процесу суцільної колективізації. Результати позначилися негайно: удвічі скоротилася товарна маса зерна. Ось заголовки публікацій з газети "Комуніст" (9 жовтня 1931 року) "Буксирні бригади в Каховському районі виявляють куркульське шкідництво", " Розгром ворожої агентури підвищує темпи хлібозаготівель". Уже цього року робітники заводу ім. Г. Петровского звернулися до Всеукраїнського старости: "Ми голодуємо... умови наші важкі, ми валимося з ніг, щоб виконати завдання партії й уряду".
    В 1932 році на Україну розорену, напівголодну був "спущений" непомірний план хлібозаготівель. У документах того часу зафіксовані "крамольні" висловлення селян Херсонщини: "Забирають хліб у всіх однаково. Куркулів розкуркулили, в одноосібників забрали все, тепер починають забирати в колгоспників", "У нас забирають до останнього шматка хліба, сіяти нема чим". Колгоспники намагалися тікати із сіл у міста, але здійснити ці пагони була складно - паспортна система уведена наприкінці 1932 року, прикріпила їх до місця голодного проживання.
    Скадовский райком партії в цей трагічний рік рапортував: "План хлібозаготівель у районі МТС виконаний на 116%". У Генічеську на районній партконференції в січні 1932 року робітники запитували: "Чому робітником дають тільки по 300 грамів хліба?". Знекровлені, обібрані, що збезлюділі села важко пережили зиму 1931-32 року. Після напівголодної зими посівна затяглася. Не вистачало коней, фізично ослаблені селяни із трудом справлялися з польовими роботами. Осінь 1932 року показала, що врожай низький.
    Хлібозаготівлі були виконані на 41%. А "верхи" давили: даєш хліб державі! Із селянських дворів вивозили все: зерно, картоплю, худобу, птицю. Здійснювали реквізиції не якісь іноземні окупанти, а земляки, як говориться, свого роду - племені.
    У Новому Завіті мовиться:"Хліб, що підкріплює людину, винищу у вас. І будете їсти плоть синів ваших, і дочок ваших будете їсти". Наступив страшний 1933 рік. За офіційним даними на 1 березня 1933 року на Херсонщині вмерло від голоду 1600 чоловік, 16 тисяч опухли й хворіють. Люди страждали від шлунково-кишкових захворювань через уживання непридатних для їжі продуктів. Голод супроводжувався епідеміями. Лютував сипний тиф. Смерть косила народ. Зі звітів сільрад тих років: "У Трофимовці знайшли яму на 120 пудів хліба, у Верхніх Сірогозах знайшли яму, у якій виявлено 20 пудів хліба". Вражають документи про нагородження колгоспників, які допомагали владі виявляти й вилучати хліб. Від вилученого донощикам належало 10 -15%. Так підлість збільшувала горе. Збожеволілі від голоду люди втрачали людську подобу. Херсонець Н.Б. Кузьменко згадував, що одна жителька Хорлів крала дітей і різала їх на м'ясо. Ще один факт: у селі Заградівка в лютому 1933 року в родині одноосібника вмер 12-ти літній син від виснаження. Мати померлого разом із сусідкою розрубали труп на частині і з'їли.
    Наприкінці зими 1933 року вимирання стало масовим. Тільки голод косив не всіх. Постанова бюро Великолепетиського районного партійного комітету від 18 січня 1933 року говорить: "Відзначити засміченність класово ворожими елементами колгоспів "Молот", "Декабрист", "Червоний прапор", "Іскра", які своєю контрреволюційною роботою розкладали ці колгоспи, чинили опір і саботаж у хлібозаготівлі, розкрадали державний хліб та підштовхували на цей злочин несвідому частину колгоспників, що призвело вищеназвані колгоспи до ганебного невиконання плану хлібозаготівлі. Бюро РПК ухвалює: провести привселюдне очищення вищезгаданих колгоспів від куркульсько-ворожих елементів на основі широкого залучення передових колгоспників". Що стояло за цим рішенням - відомо.
Віталій Москаленко

При підготовці статті використані матеріали Держархіву Херсонської області

Юрко Гайдученко
ТАК НИЩИВ ГОЛОДОМОР ТЯГИНКУ
    Свідченням голодомору у наших каях є розповіді моєї бабусі - Гайдученко Валентини Григорівни (1926 р.н.) про життя родини Гайдученків: її свекрухи Гайдученко Уляни Петрівни (1886 р.н. та Ґайдученка Микити Хомича (1881 р.н.). Їхня родина однією з перших поселилася у північній частині села, що отримала назву "Кут". Прадід Микита служив у Крондштаті, повернувся додому, одружився із Задорожньою Уляною. Звели хату біля річки Тягинка, розводили овець, мали корів, обробляли землю. Важко працювали, але мали й певний достаток. Прадід Микита був добрим господарем: мав ще й двох коней, великі клуні з зерном, навіть у погребі стояли діжки з вершковим маслом, прикриті капустяним листям, щоб воно не зіпсувалося і цвіллю та вогкістю не пахло. Коли розпочалася колективізація, у 1929 році все це "добро" конфіскували. Лишилася в родині одна корівчина, та й ту нічим було годувати, бо забрали сіно, солому, навіть висушене листя з кукурудзи і буряків. Було в сім'ї 6 дітей, їм доводилося збирати комиш, курай, щоб хоч якось протримати скотину. За річкою, поблизу кар'єру, стояла скирта ячменю (необмолоченого). Прабабуся Уляна взимку перебиралася через лід і сніг, часто провалюючись, крадькома підходила до копиці й висмикувала оберемок ячменю. Вдома діти перебирали, перемацували кожне стебло, відкладали колосочки з зернятками, а решту віддавали корові. Прадід Микита розібрав навіть дах із клуні, що був із комишу і соломи, для корму скотині. Але на весну корова охляла, довелося її дорізати. Хтось розповів про це в сільраді й міліція зразу ж прийшла до них у двір, щоб забрати м'ясо. Лишили тільки кишки, та ще й сміялися, що викинули б їх собакам, якби вони не поздихали всі, а так мусять віддати дітям, бо ті розплакалися дуже. У 1933 році родину "рятувала" тільки річка. Батько сплів сітку, а двоє синів черпали нею поблизу берега, ловили хоч і маленьку, але таку бажану рибку. Товкли її й варили юшку. Цим годували дітей, та не вдалося усіх зберегти: із 6 дітей лишилося тільки троє - Федір, Єфросинія і Марія. Остання з них ще й осліпла, залишившись калікою на все життя.
    З лютого 1930 року у селі Тягинці було утворено чотири колгоспи: Наддніпрянський Інтенсивник" (голова Нікітенко Павло), імені Калініна (голова Швацький Андрій), "1 Травня" ( голова Кулик Павло), " Наддніпрянський Хлібороб" (голова Рекетянський). За цими колгоспами були закріплені землі, сінокоси, пасовища, городи і сади. Колгосп "Наддніпрянський Інтенсивник" (отримав від людей ще й іншу назву - "Нещасна вдова") розміщувався в центрі села, у бік до старого мосту, на місці, де зараз стоїть Будинок культури. Біля хати, у якій було правління і контора колгоспу, розміщувалися склади, конюшні, а ферма знаходилась біля Дніпра, поблизу елеватора.
    Поряд з "Інтенсивником" був колгосп "Імені Калініна" . Колгосп "Хлібороб" був найбільшим серед утворених господарств за розмірами землекористування, кількістю зібраних у людей коней, великої рогатої худоби, овець. Знаходився в центрі села (на місці, де після війни був встановлений пам'ятник Невідомому солдату). Колгосп "1 Травня", разом із господарчим двором, правлінням та господарськими будівлями, охоплював частину селян, що жили на Куті. За вище вказаними колгоспами було закріплено близько 1000 га землі. Тягинські колгоспи мали ще й зв'язок із Дар'ївською МТС, яка знаходилася на відстані 21 км від села.
    1932 рік, за свідченнями очевидців, був сприятливим за погодними умовами, урожайний, але зібраного зерна було замало для виконання поставленого партією плану. Спогади старожилів свідчать, що в той час поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, ще будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, фруктової сушки, заготовлених людьми до нового врожаю. Конфіскація подавалася владою як покарання за "куркульський саботаж" хлібозаготівель.
    Як згадує Новосад Тетяна Калинівна (1919 р.н.), її батьки - Довгань Каленик (1879р.н.) та Довгань Єфросинія (1887 р,н.) ніяк не хотіли вступати до колгоспу. Батько був заможним господарем, мав коней. У дворі в них стояли перерізи (великі бочки з водою) для напування коней. Звідти ніхто не брав води і не смів забруднювати, щоб коні пили тільки чисту воду. Були в батька і борони, і плуги, і багато інструментів, віялка. Все це забрали, коли він відмовився виконувати поставлений перед ним "план до двору". У 1933 році померла мати, а в родині залишилося 7 дітей. Як згадує Тетяна Калинівна, брати і сестри вмовляли батька вступити до колгоспу, бо дуже бідували, а в колгоспі людям хоч щось видавали: варили баланду в казанах, стояли великі корзини з вишнями. Та батько так і не зміг стати на коліна і просити милостині у тих, хто його по-варварськи обікрав.
    Діти вмирали один за одним, їх лишилося двоє - Тетяна і Елька . Згодом дівчат забрали до себе родичі. Тетяну - тітка Марія, яка в 1933 році народила дитину. Дівчинка допомагала їй няньчити доньку, ходила збирати курай, щоб топити піч. А потім пішла робити в колгосп. Одного разу, коли вона з подругою поїхала волами на баштан, то сміялася, що та причепила комсомольський значок. Жінка, що клала їм на воза кавуни, почула це й розповіла голові колгоспу. За цей вчинок Тетяну судили всім селом. Дякувати Богові, що подруга врятувала її, розповіла, що жінка неправильно зрозуміла слова Тетяни, адже та нібито сказала, що такий дорогий значок треба берегти вдома, а не одягати на степ, щоб забруднити.
    Тетяна Калинівна пригадує ще й такий випадок. Їхнім сусідам, які теж не пішли до колгоспу (а в них був великий двір), завезли із колгоспних земель необмолочений ячмінь і склали скирту, щоб зберігалася. Голодні діти бігали кругом неї, дивилися на колоски, а взяти їх не мали права. Навіть курку не випускали, щоб не поклювала колосків що лежали на землі. Старенька бабуся одного разу взяла і потерла в долонях декілька колосків, бо дуже хотіла їсти. За цей необачний вчинок її сина, батька чотирьох дітей, засудили і відвезли до в'язниці. Отак учили "уму-разуму" (вислів Косіора) тих, хто не хотів добровільно працювати в громадському господарстві. Деякі селяни приховували від обліку справжні розміри урожаю, залишивши зерно в соломі при обмолоті, щоб потай перемолотити згодом вдруге.
    Кожної неділі колгоспників збирали на сходку в сільраду. Інколи на такі заходи приїжджав і уповноважений із райкому партії, який розказував про нові плани уряду та щасливе майбутнє для бідняків. У селі був обраний комітет незаможників. Комітет разом з міліціонером стали допомагати державі "заготовляти" зерно. Вони ходили по подвір'ях, рилися у хлівах, клунях, довбали землю навколо осель, скирт соломи, щоб виявити яму з чимось прихованим. Ось, як згадує про це найстарша за віком жителька нашого села - Компаній Марія Матвіївна (1906 р.н.): "У 1932 -1933 роках був сильний голод. Це тому, що в людей забрали все, що було заготовлено на зиму для сім'ї, а також для посадки. Пам'ятаю, прийшли одного разу наші ж люди з села та й забрали у нас картоплю і останню пшеницю. Мама не витримала і вихопила в одного з чоловіків торбину із зерном, і втекла на город. Дядько - за нею, сіпнув за торбину, випала вона з маминих рук, а зерно розсипалося по городу... Коли вони пішли, то ми всі вийшли на город і по зернятку зібрали ту пшеницю".
    Марія Матвіївна у квітні 1933 року народила доньку Тетяну, була дуже кволою, слабкою. Тому іти працювати на степ на могла. Тимчасово її взяли нянею у дитячий садок. Поки виморені голодом батьки працювали на полі, їхні діти постійно знаходилися у садку. Один раз на день малятам давали по 50-60 г хліба та трішки молока. Але діти були виснажені, пухли з голоду. Майже щодня працівники виносили на кладовище по 2-3 померлих дитини. Ховали їх у свіжовикопаних могилах, де вже були поховані люди, щоб легше було розрити землю. Сил не було, щоб копати нові могили. А то й просто заносили дитячі тіла в огорожу, щоб собаки не розтягнули по селу. Коли бачили, що дитя безнадійне, клали на підводу і везли на кладовище. Поки сторож дитсадка копав яму, то дитя помирало. Так одного разу поховав дітей, а сам уже не мав сили повернутись додому. Там біля огорожі й залишився ... Навіки.
    Навесні 1933 року селянам було особливо важко. Із дворів усе забрали і вивезли. Як згадує свідок того жахливого року, уродженка і мешканка села Тяганки Паталашка Аграфина Андріївна ( 1924 р.н), у їхній сім'ї, що налічувала 5 дітей , усі почали слабнути. Мама її, Бабич Дарія Семенівна, працювала в "Інтенсивнику" , була зранку до вечора на степу. Батько, Бабич Андрій Кіндратович, робив котки із каменя, вибивав поїлки для худоби, курей. А вона, дев'ятирічна дівчинка, дивилася за меншими сестрами та братом, доглядала "тятю" (так тоді називали батька). Нарве їм калачиків, щавлю, потре в руках, вмоче у сіль і дає всім жувати. Тятя відмовлявся й від цієї "їжі", говорив, щоб їли дітки, бо вони молоді, мусять жити, а йому - вже все одно помирати. А ввечері дівчинка бігла зустрічати маму і кричала їй назустріч: "Мамо, мамо, усі ще живі: і тятя, і Миля, а в Шури очі запливли, попухло лице". Мати, зморена роботою, не відпочивала, а брала мішок і йшла знову по степах. Збирала рештки проса, сорго, вигрібала запаси із нірок ховрахів. А вдома все це пересівала на дрібненькому решеті, перетирала на жорнах. Із проса готували "м'якини" - спочатку товкли, відділяли від проса "пужину" (саму облуду, шкаралупу із зерничка), а потім заливали водою і варили. Знову зливали декілька разів і варили вже як кашу. Зі злитої червоної юшки готували суп, а "кашу" висипали у великі блюда, щоб вихолонуло. А коли воно захолоняло, то різали на шматки і їли замість хліба.
    Одного разу принесла мама декілька качанів кукурудзи, перетерла їх, зварила кашу й дала спочатку батькові, бо хотіла врятувати свого господаря, годувальника. Він поїв трохи, а згодом помер від катару шлунка. Після батькової смерті мама дуже плакала і просила всіх дітей, щоби їли по крихітці, не пили багато води, бо від неї дуже опухало тіло. Сама мама була сиротою, виховувалася у "приюті", тому дуже хотіла, коли вийде заміж, щоб у неї було багато дітей. Усіх дуже любила, берегла, сама не їла - віддавала все їм. Коли отримала на трудодні трохи муки (грубого помолу, майже чорної, ще й гіркої на смак, бо була з домішками зілля - зозулиних черевичків), то спекла з неї коржі. Усі діти дивилися на них, торкалися руками і плакали. Відламували по шматочку, і такий духмяний запах ішов по хаті, а кусали - і зразу кривилися, бо коржі були дуже гіркі. Але все одно мусили їсти бо голод страшенно вимучив усіх.
    У 1933 році, як згадує Аграфина Андріївна, помер і батьків брат - Бабич Петро, а також троє його дітей. Залишилася одна тітка Устина. У клуні у неї була захована домовина. Вона просила усіх рідних: "Як умру, то поховайте в труні, як людину, не викидайте, як собаку, під муром кладовища". Навіть коли перебралася в іншу хату, то взяла з собою ту домовину. Згодом її хтось украв. А баба й справді померла. У мами Аграфини Андрївни не було вже сили, щоб поховати її, тому звернулася до дядька Шуліченка. Той допоміг викопати яму, але не на кладовищі, а на межі з сусіднім городом. Тітку Устю замотали в якусь стару ряднину, вкинули в ту яму і там поховали. Лише років через 3-4, коли минулося те страшне лихоліття її останки перепоховали на кладовищі.
    Сумні спогади про голодні роки береже в своїй пам'яті ще одна жителька села Тягинки - Довбиш Ольга Василівна (1925 р.н.):
    "Наша хата була крайньою біля кладовища. Ми, діти, часто бігали гратись туди. Було, ховались один від одного, лягали в траві, а там натрапляли на чиїсь тіла. Дуже лякалися, кричали і бігли додому. А мама наша, Марія Іванівна, ходила з лопатою на кладовище і прикопувала мертвих. Ніхто її не примушував це робити, просто вона не могла дивитись, як на стежках, під муром, біля інших могил лежали мертві люди. Одного разу біля кладовища мама знайшла дохлого коня, розказала про це сусідам. Люди накинулися на нього, як мурашки. Кожен різав якийсь шматок і тягнув до хати. Хоча запах від коня йшов дуже неприємний, смерділи нутрощі, шкіра була обліплена мухами, та люди не зважали на це, бо хотіли чимось нагодувати свої сім'ї.
    Збиралися на призьбі увечері жінки та й жалілися одна одній, що колгоспні амбари забиті зерном, а людям на трудодні нічого не видають. Я підмовила дітей піти до складів. Це були такі довгі невисокі приміщення, а вгорі в них були маленькі віконечка, закриті хрест-на-хрест металевою сіткою. Котрі більші, то підскакували чи ставали на спину один одному і зачерпували звідти по жмені зерна. Зразу ж кидали все до рота, а тоді набирали й іншим дітям. Але звідти їх прогнав сторож. Накричав, аби бігли додому, поки ніхто їх не побачив, і щоб нікому про це не розповідали. А через декілька днів, коли прийшли до складів, то вони були вже геть пустими. Все зерно вивезли на елеватор, мабуть, погрузили на баржі й відправили десь по Дніпру.
    Взагалі у цей час діти блукали по селу, нікому не потрібні, матері були охлялі й не готували ніякої їжі (та й не було з чого). Декотрі з жінок відправляли своїх дітей на пароплавах у Херсон чи Одесу з надією, що їх хтось підбере чи візьме на роботу за якийсь харч".
    Хоча на початку 30-х років у Тягинці працювала школа, та не всі діти могли там навчатись через те, що не мали чого одягти, а ще через слабкість і хвороби.

Згадує Гончар Віра Яківна ( 1922р.н.):
    "Школа до 4 класу розміщувалась у селянській хаті. Поряд зі школою стояла хата-їдальня, де працювала одна кухарка. Вона часто приходила до вчительки Рекетянської Наталі Дмитрівни і просила, щоб та дала у поміч їй якусь ученицю. Вчителька завжди відпускала мене, як старанну ученицю. Дітям у школі давали по 100 г хліба і галушки або суп. Мені за те, що допомагала, кухарка завжди давала ще одну порцію хліба. Хоч я й хотіла з'їсти, та все ж несла додому, бо там на мене чекали голодні менші братики й сестрички". Батько Віри Яківни - Томенко Яків Дмитрович (1883 р.н.) був мурівщиком, потім цеберником, власноруч виготовляв відра, кружки. Зроблені речі вимінював у людей на молоко чи просо. А мама, Євдокія Григорівна(188І р,н.), разом із сестрою Дорошенко Марією Григорівною(1884р.н.) ходили взимку по степах. Нелегко було долати в лютий холод по 10-14 кілометрів дороги. Збирали все, що лишилося на полях, розривали мишачі нірки і шукали ховрашків. Нашукували "магар" - така рослина, схожа на просо, тільки мала дрібніші китиці із зернятками. Батько виглядав маму біля контори "Інтенсивника" до глибокої ночі, допомагав нести торбу. А вдома чекали діти, ніхто з них не спав. Віра, як найстарша, брала зібране просо і товкла його в ступі. Мама йшла зранку до колгоспу, а вона готувала "м'якини". Важко було їхній родині, але мама врятувала усіх 9 дітей.
    Ще згадує Віра Яківна про те, що у її діда по батькові Дмитра жив американець - Евель Паквел. Сам він був представником якоїсь будівельної компанії . У той час в Україні тимчасово перебували іноземні громадяни, які допомагали у реконструкції народного господарства СРСР. Він часто їздив до Херсона, де в магазинах Торгсину купував продукти харчування, ділився ними з родиною Томенків. А ще мама віддала йому свій срібний хрестик, щоб обміняв на хліб. У Віри Яківни до цього часу збереглося фото американця, його дружини Анжеліни і доньки Віри, яку вони взяли із дитячого будинку Херсона.
    У 1937 році, коли Евель покидав СРСР , то його разом із сім'єю затримали енкаведисти в Одеському порту. Дружину з донькою відпустити, а американця, який допомагав пролетарській країні відбудовуватись, було визнано "ворогом народу". Після арешту ніхто про нього більше не чув. Лише у 1953 році дружина Паквела Анжеліна приїздила в Тягинку до Томенків, розказувала, як бідувала з донькою, не мала ні житла, ні роботи, ні грошей. Через деякий час вона повернулась до США, і зв'язок з нею припинився.
    Згадує жителька села Тягинки Жураківська Ядвіга Гнатівна (1929 р. н.), що була переселена з родиною на Херсонщину із села Борщагівки Погребищанського району Вінницької області:
    "Із чотирьохрічного віку я та ще 4 мох братів і сестер жили тільки з мамою, тяжко бідуючи, не знаючи батьківської турботи і підтримки. А сталося це ось чому, наша мама Якобінська Стефанида Костянтинівна, 1882 року народження, уродженка Польщі, переїхала до дядька Збігнева на Україну (Вінничину). Жив дядько досить заможно, тримав крамницю. У 1903 році мама вийшла заміж за українця Гната Миколайовича Попівського, який був із значно біднішої родини, ніж я. Але працювали разом, дбали про господу, мали 3 дітей. У 1930 році мого чоловіка обрали головою колгоспу в селі. Тяжко працював, зранку до ночі їздив по полях, говорив з людьми підтримував їх, намагався і перед начальством не пасти задніх.
    Навесні 1933 року він отримав велику суму грошей і був відряджений до Вінниці за посівним матеріалом. По дорозі на колгоспні підводи напали грабіжники, забрали коней і гроші, двох селян поранили. І тоді Гнат Миколайович, залишившись без нічого, вирішив, що назад він не повернеться , бо не зможе дивитися голодним і змученим працею людям у вічі. До того ж знав, що на нього чекатиме покарання, а, можливо, й смерть. Передав своїм товаришам слова прощання і вибачення дружині й дітям, а потім зник ... назавжди. Чоловіки, що повернулися в село, розповіли про це в сільраді".
    Та цим справа не закінчилася. Зібрали партійні збори, викликали на них вагітну п'ятою дитиною Стефанію Костянтинівну і "судили" її за змову з чоловіком у здійсненні "контрреволюційного злочину" . Важко навіть уявити , як жила ця мужня і нескорена жінка - мати 5 дітей, як бідувала, голодувала у далекому 33-му році . Та, не дивлячись на осуд влади, люди ставились до неї з повагою. Було у неї аж 38 похресників, що свідчить, як любили і шанували її односельці. Своїх дітей вона завжди вчила: "То не честь - все самій з'їсти, треба поділитись з іншими." У хаті, як згадує Ядвіга Гнатівна, мама завжди тримала одну паляницю, прикриту рушником, для подорожніх, для тих, як казала вона, хто страждає більше від нас.
    Лише у 1962 році, коли Ядвіга Гнатівна Жураківська вже жила в Тягинці, працювала дояркою на фермі, прийшов до її хати якийсь літній чоловік, попросився переночувати. По його діалекту можна було здогадатися, що він із Вінниччини. Він розпитував у дітей, звідки родом їхня мама, хто були її батьки. А зранку, коли вона пішла на роботу, подорожній чоловік залишив чотири великих помідори ( " Волове око" , яких у Тягинці ще ні в кого не було) і маленьку записку: " Спасибі тобі, доню, що приютила мене у своїй хаті. Хай Бог дає здоров'я тобі і твоїм діткам. Увесь вік я карався за розлуку з вами… Прости, якщо зможеш, твого нещасного батька… Збережи ці помідори, саджай їх на городі, годуй родину. Це все, що можу тобі зараз дати. Пробач іще раз. Нехай Бог береже тебе…".
    Ядвіга Гнатівна довго берегла це " послання", вивчила його на пам'ять. Та ще й досі шкодує про те, що не здогадалася зразу, що то був батько, котрий він не мав сили зізнатися їй у цьому. Більше нічого не чула про батька, писала й до родини на Вінниччину, зверталася й до архіву, але жодної звістки не отримала. Ось так 1933 рік розділив людські долі, приніс стільки невиправданих страждань. Слухаючи розповіді своїх односельців, які пережили лихоліття голодомору 33-го року, я не раз думав про те, як же далі склалося життя у багатьох цих чесних, працьовитих, відданих рідній землі людей, чи потурбувалася держава про їхню старість.
    Моя прабабуся - Винник Ганна Петрівна ( 1915 р.н.) розповідала про свою маму Бойченко (у другому шлюбі- Нікітенко) Лукерію Василівну (1888р.н.), яка у 1932 -1933 рр. поховала 13 своїх дітей і чоловіка, які померли від голоду. Лишилися живими тільки двоє - Ганна та Іван (1925р.н..), Прабабуся згадувала, що мама цілий день була в колгоспі, а вона ходила на хутір до Здорикїв (так звали господарів, "куркулів", як тоді говорили) працювала в них: гляділа дітей, носила воду з криниці, пасла овець. А ввечері поверталася додому, несучи в маленькому горщику якесь "вариво"- плату за відпрацьований день. Цим годувала матір, цим урятувала від голодної смерті свого брата, який тяжко захворів, мав глибокі виразки на тілі, але дякуючи Богові, вижив.

КОБЗА РИДАЛА, ДУША СТОГНАЛА…

    Пам'ять повертає у дальні 50-ті роки минулого століття, у занесену снігами хатину на закрайку хутора, котрий у голодовку змалолюднів: під орудою страшного мору виснажені до безкровних тіней тіла переставлялися поближче до ненависної сільради - на росошанський (у село за обрієм) цвинтар.
    Підсліпуватий гасничок вихоплює виснажене нестатками і непосильною колгоспною працею дороге мамине лице. Кругла сирота, забрана у найми далеким родичем Гарійоном, вона, семирічна дівчинка, дивом вирвалася з міцних лабетів голодомору.
    Сидимо, а каганець вихоплює з мороку обличчя і закарбовані у маминій горьованій слова, від яких сльозяться очі: "Висить Сталін на стіні, Посміхається мені, Він показує рукою: Геть на цвинтар за мукою…"
    Моя дитяча вразлива допитливість ще довго ятрить мамі душу. І от уже наша похила хатчина серед снігів безкрайніх опиняється у… весні. Весні 33-го року!
    Нард мій, підступно катований Сталіним і його лакузами згори, а доморослими попихачами-більшовичками знизу знав: призвідці голодомору уярмлять Правду про нього на сто запорів. Але не вийшло! Народ склав для прийдешніх поколінь думи, приказки, прислів'я - на них ще жоден тиран не зміг накласти табу. Не наклав і "батько народів". Записана у сокровенних зшитках, а більше на скрижалях пам'яті і, ця фольклорна спадщина, яку підправляло кожне українське село, присілок, хутір, е загубилася у Всесвіті.

КОБЗАРСЬКА ДУМА ПРО ГОЛОД

Послухайте, добрі люди,
Від краю до краю-
Як жилося і живеться,
Про все вам згадаю.

Як люди колись жили,
Мед-вино кружляли
Та на зібрання ходили,
В долоні плескали.
Все плескали у долоні:
- Ми діждались таки волі,
А то було горе нам,
Що робили ми панам,
Так робили ми панам,
Що ніколи сісти,
А тепер самі ми робим,
Що нічого їсти.
Гей, гей! - що нічого їсти...
Ну, вже в тридцять другім році,
Як його діждали,
Знайшли люди дуже гарну
Страву з гарбузами.
Качанами, гарбузами
Перезимували,
Тридцять третього весни
Все-таки діждали.
В тридцять третьому году
Їли люди лободу,
Пухли люди із голоду,
Помирали на ходу.
Отощали усі люди,
Падали як мухи:
Кропивою, лободою
Не наповниш брюха.
Гей, гей! - не наповниш брюха...
Хліб качали, вимітали,
Весь народ сумує,
А "великий голова"
Мовби і не чує.
Він укази іздає:
- Продналог давайте,
Де хочете, там беріть,
Хоч з нігтів колупайте.
- Відкіля же ми почерпнем
На ці продналоги,
Хіба вийдем грабувати
При биту дорогу.
Ну, при битій, при дорозі
Із буксиру люди
Багатенько привчилося
До такого труду.
Гей, гей! - до такого труду...
Як наган узяв у руки,
Тоді він багатий -
Чоловіка оголив
Та й пішов проклятий.
А у созі при дорозі
Роздають макуху,
Хочеш жити - йди до созу,
Бо впадеш без духу.
Гей, гей! - бо впадеш без духу...
Пролилися на Вкраїні
Великії сльози,
Як "великий голова"
Гнав народ у сози.
Отаке-то, добрі люди,
Зчинилося лихо -
Побив голод мужиків,
Сидіть в созі тихо.
Гей, гей! - сидіть в созі тихо...

Дожилася Україна...: Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні.
    Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич; Післямова П. Мовчана. - К.: Український письменник, 1993. - С. 17-18. Та чи найбільш поширеною і художньо освоєною інформацією про страшну трагедію українського народу були частівки - найбільш поширений і найбільш реалістичний жанр народної пісенності. Тогочасним (та й багатьом сьогоднішнім) літописцям повчитися б у народу точності у називанні дійових осіб і явищ. Як мовиться, ні додати, ні відняти…

***

Сидить Ленін на горі,
А Сталін в болоті -
Що зробили куркулеві,
Те буде й голоті.

***
Здохла чи вмерла -
Копитами небо підперла:
Масло-пшеницю
Вивезли за границю,
Ячмінь та овес
Згноїв МТС.
Не дивуйтесь, добрі люди, -
Завтра й з вами таке буде.
***
Хліб качали-вимітали -
Весь народ сумує,
А великий голова
Мовби і не чує.
Пахаренко В.
Слово, що здолало смерть // Літературна Україна. - 1992. - 7 трав.

***
Одна лата, два кулі -
Записало в куркулі,
Описало всі горшки
І загнало в Соловки.
***
Мати в созі, батько в созі,
Діти плачуть по дорозі,
Нема хліба, нема сала,
Тільки кіно та вистава,
А на хаті один куль,
Та й то кажуть, що куркуль.
***
Тато в созі, мама в созі,
У нас хата стоїть з лоззя,
А на хаті один куль -
А всі кричать, що куркуль.
***
Хотіли стать хазяями
При совітській владі,
Як залишимось живими,
То будемо раді.
***
Ой яблучко наливається,
А комунська власть наживається.
Ой яблучко українськеє,
А з'їсть тебе рило свинськеє.
Ой яблучко, в революцію -
Клади жито на лопату в контрибуцію.
Ой яблучко, що за нація -
Надоїла куркулям конфіскація.
Ой яблучко, на чотирі часті -
Нема хліба на Вкраїні
При совіцькій власті.

***
Батько в созі, мати в созі,
Діти плачуть по дорозі,
Приїхало ГПУ,
Гонить людей в кропиву...

І…
ндуси* пасуть гуси,
А созівці - бугая,
Індуси їдять гуси,
А созівці - журавля.

***
Свині нині не кричать,
Не реве худоба -
Викинь зуби на полицю
Та лягай до гроба.

***
Був господарем при непі,
А у созі, як в халепі:
Хто як хоче поганяє,
Бо за дурня тебе має.

***
Як мав землю я свою,
Стрівав в полі я зорю,
Нині сплю я до тих пір,
Доки збудить бригадир.
Чи роби, чи сиди -
соз не дасть тобі їди.

***
Сидить дід на стерні
Та штани латає,
Стерня його ззаду коле,
А він колгосп лає:
- Проробив дванадцять день,
Записало трудодень.

***
Мала баба одну козу
І ту віддала колхозу,
Сіла собі при столі
І рахує трудодні.

***
Сидить баба в буряні
Та рахує трудодні.
Врахувала триста день:
- Дайте хліба хоч на день.
Ціле літечко робила,
Кіло гречки заробила,
Кіло гречки, два ячменю,
Та й журюся, де я змелю.
Питалася баба діда:
- Чи дадуть в колгоспі хліба?
- Дадуть хліба ще й коржа,
Будем їсти без ножа.

***
Пийте воду, їжте січку -
Виконуйте п'ятирічку!
Пусте пузо, штани в клітку -
Виконуйте п'ятилітку!

***
Чом село так лементує?
То буксир в нім хазяйнує:
У людей хліб забирає -
Хай село все вимирає.
Чечевицю і горох,
І картоплю, й буряки -
Все беруть буксирники,
Хай здихають мужики.

***
Батько в созі, мати в созі,
Діти плачуть по дорозі,
Нема хліба, нема сала,
Бо місцева власть забрала.

***
Не шукайте домовину -
Батько з'їв свою дитину.
З бичем ходить бригадир -
Заганяє на Сибір.

***
Голод, холод в нашій хаті,
Ніщо їсти, ніде спати,
Наш сусід уже здурів
І дітей своїх поїв.

***
Де буксир господарює,
Все село почує:
Там і крики, і плачі,
І виття собачі.

***
Ой за князів Кочубеїв
Хліба вистачало,
А як прийшли безштаники,
То його не стало.

***
Ой ви жорна мої,
Щебетушечки,
Меліть з кори борошенце
На пампушечки.

***
Нехай кишки воркотять -
Вони їсти хотять.
Чого ж очки не сплять,
Вони ж їсти не хотять.

***
Встань, Тарасе, з домовини,
Глянь на горе України -
Пухнуть люди, мруть-конають,
Через сози погибають.
Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Клуня раком, хата боком,
Кінь в колгоспі з одним оком,
Ні корови, ні свині -
Тільки Сталін на стіні.
Ленін Сталіну сказав:
- По мені наказуй:
Хліба дуже не давай,
М'яса не показуй.
Ні корови, ні свині,
Тільки Ленін на стіні,
Ще й показує рукою,
Куди йти за кропивою.

***
Висить Сталін на стіні,
Посміхається мені,
Ще й показує рукою,
Куди їхать за мукою:
Чи в Ромни, Чи в Сенчу?
Краще в ступі потовчу!..
Нема хліба, нема моні,
А ми плескаєм в долоні.
Встань-но, Ленін, подивися,
Як колгоспи розжилися:
Гарба раком, трактор боком
І кобила з одним боком.

***

Їде Сталін на тарані,
Дві сельодки у кармані,
Цибулиной поганяє,
Америку доганяє.
А на хаті серп і молот,
А у хаті смерть і голод.

***
Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Ловим миші та товчем -
Лемішаники печем.
Крупська грає на гармошці,
Сталін жаре гопака,
Дожилася Україна -
По сто грам на їдока.

***
Ой спасибі Іллічу,
Що я хліба не печу.
Треба Сталіна просити,
Щоб нічого не варити.
Батьку Сталін, подивися,
Як ми в созі розжилися:
Хата раком, клуня боком,
Троє коней з одним оком.

***
Сидить Сталін на престолі
Та на скрипці грає.
На Вкраїну хлібородну
Скоса поглядає.
Ой скрипочка горіхова,
А смичок із рути,
Як заграє вказівоньки,
На Вкраїні чути.
Ой грав Сталін,
Ой грав Сталін,
Став перебирати:
Так обдерли Україну,
Що аж ребра знати.
Ой грав Сталін,
Ой грав Сталін,
Аж струни порвались.
На Вкраїні люди вмерли,
Деякі остались...

***
Не дивуйся, братан,
Що ми комуністи, -
Мужики нароблять хліба,
А ми будем їсти.
Комуністи на Вкраїну
Несуть чорну хмару -
Безневинним хліборобам
Голод - люту кару.
Ой Постишев, вражий сину,
Всохли б тобі руки,
Як ти віддав Україну
На голодні муки.
Встав би батько Махно -
Не дав комунистим
Хліб мужицький відбирати
І в комуні їсти.

***
- Куди йдеш, куди йдеш,
Куди шкандибаєш?
- У райком за пайком,
Хіба ти не знаєш?!
Ой не піду за Пилипа,
Піду за "буксира",
Бо у нього повно хліба
І масла, і сира.
Дожилася Україна...: Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич; Післямова П. Мовчана. - К.: Український письменник, 1993. - С. 7, 11-12, 15.

Не журися, Гапко,
Що ми комуністи:
Мужики робитимуть,
А ми будем їсти!
Сидить дівка на рядні,
Числить свої трудодні,
Трудодні, трудоодиниці.
Батько ходить без штанів,
Мати без спідниці.
Сидить баба на рядні,
Та й рахує трудодні.
Має сорок й один день.
Дайте хліба хоч на день!
Ходить Сталін, та й питає,
Чого дітям не хватає.
- Нема хліба, нема солі,
А до того іще й голі.
Ленін грає на баяні,
Сталін вдарив гопака,
Що у нашому колгоспі
Дали сто грам на їдака.
Працювала десять день,
Заробила трудодень.
А від того трудодня
Голодую я щодня.
Жито і пшеницю
Посилають за границю.
А посліди і бур'яни -
Для робочих і селян.
Колосочки я зібрала
На колгоспнім полі
І за це мені дали
Десять літ неволі.
Україно моя,
Хліборобна.
Москві хліб віддала,
А сама голодна.
В 32-му году
Люди їли лободу.
В 33-му году
Стали мерти на ходу.
Ой ти, Сталін, шкуродер,
Що ти з нас зробив тепер,
Бандити стали панувати,
А на Сибірі - батько й мати...
Семенко Ю. Народне слово. Збірник сучасного українського фольклору. Львів, 1992. - С. 37-39, 41-43.

***
Мамцю, їсти!
Татку, їсти! -
Надриваються малі.
Все забрали активісти -
Голод на селі.
Як Ленін умирав,
Сталіну приказував,
Щоб людям хліба не давав,
Сала не показував.

Народні примовки про "Щасливе колгоспне життя" // Голос України. - 1993. - 10 вересня. * Індусами називали селян-індивідуальників, що не записувалися до СОЗу - товариства спільного обробітку землі.

Література
1. Р.Конквест. Жнива скорботи. Київ, "Либідь", 1993. Переклад із англійського видання.
2. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ, Видавництво політичної літератури України, 1990
3. С.Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. Київ, 1999. Поль Половецький. Геєна огненна та інші документальні праці до "книги буття" українського народу. New York, 1976.
4. Ю.Шаповал, В.Пристайко, В.Золотарьов. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. Київ, 1997.
5. Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Київ, 1992.
6. Забуттю не підлягає. - Херсон, 1994. - С.210-214.
7. З історії голодомору на Херсонщині у 1932-33 рр. Добірка документів (Укл.: В.Баранюк, О.Марущак, О.Стукалова, О.Шинкаренко. - Херсон. Державний архів Херсонської області, 2003. с. 3-42.
8. В.Г Афанасьева, Г.Л. Смірнова. Урок дає історія. - М.:Політвидав, 1989 р.
9. Кульчинський С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. Історія України. ДО. Освіта, 1995 р.
10. Орест Субтельний Україна Історія. ДО. Лебідь 1994 р.

Менеджер проекту: Наталя Федотова,начальник управління культури Херсонської облдержадміністрації

"Жниво Молоха" - це своєрідний мартиролог жертв найстрашнішого голодомору, щ вразив країну і край у 1932-1933 роках. Це звід мізерної кількості документів - промовистих свідків жорстокості і цинізму сталінського режиму. Це нетлінні голоси свідків - живих і мертвих, котрі все бачили і відчули на собі. Це найсвятіша Пам'ять, котру не можна зраджувати.